«Коли, вийшовши з літака, глянув у мобільний, зрозумів: моя Україна вже кілька годин у пеклі повномасштабної війни», – пригадує уродженець Чемеровець, що на Поділлі, житель Львова, який вже понад три роки мешкає у США, знаний у світі музикант, викладач гри на саксофоні, диригент Владислав Довгань. Змалку залюблений у подорожі талановитий українець у день повномасштабного вторгнення якраз був у Німеччині (Владислав об’їздив чимало країн не лише в якості туриста, а гідно зі своїм саксофоном представляв Україну у найрізноманітніших фестивалях-конкурсах. Також свого часу працював у Німеччині, Саудівській Аравії у цирках, музикантом). «Залишайся там, не їдь додому», – слізно прохали-переконували молодого чоловіка, який будь-що поривався повернутися, батьки і рідні. Щоб не прирікати їх на хвилювання, попервах таки залишився. Прихистила дуже добре родина у Франкфурті-на-Майні. Владислав із подружкою стали одними із співзасновників волонтерського центру, куди німці зносили для українців усе найнеобхідніше – від одягу до ліків, харчів. Усім серцем мріючи про якомога швидшу Перемогу, ходили з однодумцями на мітинги в підтримку України. Коли волонтерська група сягнула пів сотні небайдужих, Владислав із гордістю таки повернувся в Україну. Зупинився у Львові. Адже там прожив дев’ять років: в п’ятнадцять вступив до спеціалізованої музичної школи-інтернату, згодом навчався у Львівській національній музичній академії, затим працював за фахом. З друзями одразу ж долучився до, так би мовити, волонтерської вахти на залізничному вокзалі. «Там потрібні були саме хлопці на нічну зміну, – розповідає Владислав. – Адже Львів зустрічав чимало нажаханих війною людей, які бігли з територій, де тривали бойові дії. Когось треба було з валізами пересадити в інший транспорт, що їхав за кордон. Комусь – допомогти знайти прихисток у Львові. У когось важкезні валізи, а хтось і сам пересуватися не міг…»
Отримавши підтвердження про зарахування на навчання в Консерваторію Нової Англії в Бостоні, невтомний патріот, який з дня у день віднаходив будь-які можливості, щоб допомагати ЗСУ чи постраждалим від війни українцям, у серпні 2022-го знову поїхав з України. Поїхав фізично, серцем залишився з нею. «Я просто проаналізував: таким чином я можу принести суттєво більше користі», – ділиться митець. Єдиний українець на всю консерваторію, він чимало сил вкладав у, так би мовити, українізацію: роз’яснював іноземцям, що і до чого, хто українці, а хто орки, вчив відрізняти правду від фейків. Крутився як білка в колесі, організовуючи збори для ЗСУ, влаштовуючи благодійні концерти.
Вам також може сподобатися
Диригент джазового оркестру настільки проникся Владиславовими розповідями про події на батьківщині, що написав аранжування на Гімн України. Він вперше залунав там у виконанні Владиславового саксофону в супроводі джазового оркестру. Це було круто! Як нині пам’ятає: тоді навіть із залу хтось вигукнув «Слава Україні!» З якою ж трепетною гордістю Довгань відповів: «Героям слава!» Затим Владислав тривало оббивав чимало порогів відповідних відомств, щоб український Славень зазвучав на всю потужність. Тож після безлічі камерних виступів Владислав Довгань, за тамтешніми архівними даними, став першим українцем, принаймні за крайні пів століття, який диригував симфонічним оркестром у легендарному Джордан Холі. «Це був не просто концерт — це був голос України, що лунав з американської сцени, – гордо мовить українець, який диригував американцями. – Далі були культурні проєкти: організував виставку українських книжок у Бостоні, створивши інтелектуальний міст між нашими народами. А потім — благодійні концерти в різних містах Нової Англії. У Велслі ми збирали кошти на медичну допомогу біженцям. Тоді вдалося зібрати шість тисяч доларів. У Сомервілі — на автомобіль для ЗСУ. У Джамайка Плейн — на підтримку організації «Міста Добра». І знову в Сомервілі — для РЕБів і фронтового транспорту. Кожен виступ — це не просто музика, це людська місія. Найемоційнішим став День Незалежності України в самому центрі Бостона. Серед розкішної архітектури та американських прапорів я виконав Гімн України на саксофоні. Люди плакали. Я теж».
Вже цьогоріч Владислав Довгань, попри зайнятість, адже має чимало учнів зі всього світу, влаштовував концертний тур у Вірджинії. «У Норфолку ми збирали кошти на обладнання для ППО, а в Портсмуті — на потреби фонду Impulse.ua. Кульмінацією стала моя участь в Українському саміті у Вашингтоні, де я виступив в Українському домі. Це вже була політична сцена — і на ній звучала музика України, — гордиться справжній патріот і додає: — Кожен концерт — як написання нової симфонії: пошук залу, десятки перемовин, сотні листів, логістика, реклама. Але всі ці клопоти забуваються в одну мить, коли після виступу до мене підходять люди, тремтячим голосом дякують і кажуть: «Тепер я зрозумів, що таке Україна». Важливим аспектом у навіть підготовці-організації благодійних концертів волонтер вважає те, що зі всіх-усюд на американців з білбордів і банерів гордо дивиться вкраїнський двоколор і гаряче серце, котре клята росія намагається нам вирвати. А це – нагадування світу про Україну, про те, що у нас війна. І світ, переконаний Владислав, мусить про це знати, а не відсторонюватися. Йому прикро, що не лише іноземці, а й багато українців, які нині живуть за кордоном, відсторонилися, абстрагувалися, забулися, що у нас війна.
Владислав не приховує, що дуже скучив за домівкою. Хоче на батьківщину у Чемерівці. Прагне зустрітися із друзями у Львові. Мріє обійняти батьків, які проживають у Хмельницькому. Він пишається ними. Мама у митця – лікарка-пульмонологиня в обласній лікарні, батько – професор, доктор наук. Це з їхнього благословення юнак так закохався у саксофон. «Музикою я захоплювався з пелюшок, – посміхається. – А коли у вісім років батьки віддали мене до музичної школи, я зрозумів: саксофон – це те, з чим я пов’яжу усеньке своє життя».
Герой нашої оповіді, попри те що його вклад у наближення нашої Перемоги важко переоцінити, скромно стверджує, що мусить робити ще більше, бо це обов’язок кожного з нас. А ще зізнається, що мучать докори сумління і почувається винним, що не взяв до рук зброю, але гріє серце думка, що його дії таки оберігають життя наших Захисників. «Я не міністр, не дипломат і не солдат. Я просто музикант із Чемеровецької громади, який робить те, що вміє: грає, диригує, говорить правду. Я вірю, що музика здатна відкрити серце так само, як правда відкриває очі. Культура – це не прикраса до війни, це теж фронт. Фронт життя. І саме на ньому я стою щодня», – констатував «Сімейній газеті» Владислав Довгань. Якби таких людей у нас було більше, то ми б давно вже виграли війну.
