Це було кохання з першого погляду. Юлія та Роман познайомилися у новорічну ніч прийдешнього 2014-го. Невдовзі одружилися. У рідній Охтирці у подружжя народилися дві красуні донечки. Юлія працювала в дитсадку медсестрою, Роман, щоб його сім’я ні в чому не мала потреби, їздив на заробітки за кордон. Премудростям будівельної справи його навчив тато. А за спеціальністю електромонтера, яку свого часу здобув у місцевому коледжі, працювати так і не довелося.
«Чоловік робив ремонти в Києві, в Чехії, Польщі, – розповіла дружина. – А коли випадала нагода побути разом, дуже полюбляли відпочивати на природі, рибалити, ходити до лісу по гриби… Але через свою роботу він рідко міг бути вдома. На початку 2022 року Роман якраз був удома. Через тиждень мав уже вирушати знову за кордон, але настав ранок 24 лютого. Ми спали, нічого не зрозуміли. Потім почали всі телефонувати, казати, щоб заправляли автомобіль пальним.
Вам також може сподобатися
Чоловік завіз дітей до своєї мами, підкинув мене на роботу. Якраз була черговою. А сам поїхав на закупки. Кажу: «Бери хліб і шоколадки. Для дітвори – це ж святе». Через якийсь час продовжили запасатися необхідним удвох. А вже опівдні в місто заходили російські танки…»
Коли рашисти поцілили у військову частину, Роман Лавриненко відвіз сім’ю до родини в село. А сам періодично повертався в Охтирку. Пізніше разом з товаришами заготовляв та постачав людям дрова.
«У серпні 2022-го чоловік отримав повістку та пішов служити, – продовжує свою історію Юлія. – Його вже мали відправляти на Донецький напрямок, але я поламала ногу. І його відпустили додому – оформили відстрочку на місяць. А потім запропонували піти в місцеву тероборону. Спочатку виконував завдання на околиці Охтирки. Затим – по всьому району. Додому відпускали нечасто. Тож я сама їздила до нього, привозила все, що було необхідно.
А наприкінці жовтня 2024-го Романа перекинули на Курщину. Я ще йому допомагала речі забирати з Великої Писарівки, там і попрощалися. Востаннє з ним спілкувалася по відеозв’язку 4 листопада того ж року. Перед цим чоловік мені написав: «Все, пока. Люблю вас дуже. Я поїхав».
Більше я його не бачила і не чула. П’ятдесят днів він був на позиції, а 23 грудня мені вже принесли сповіщення, що він зник безвісти. Весь цей час командир писав, що все добре, що хлопці на позиції…
Десь через місяць після отримання сповіщення в інтернеті натрапила на відео, де русня показала його військовий квиток. Я всюди писала, запитувала. Але так на мене ніхто і не вийшов. Лише 31 серпня цього року повідомили про збіг ДНК у Черкаському морзі. Тіло чоловіка повернули під час обміну загиблими наприкінці 2025-го».
Жінка досі не знає, що сталося того страшного дня. «Думаю, що це, можливо, був розстріл або вибухова хвиля. Після похорону його побратими казали, що на позицію прислали евакуаційний транспорт. А Роман і ще один боєць не помістилися. Чоловіка поставили старшим групи. І вони залишилися на позиції», – каже Юлія.
Старша донечка Маша почала про щось здогадуватися, коли ще тато зник безвісти. І мама розповіла донечкам правду. Коли підтвердили загибель, плакали утрьох.
«Якось ми їхали в машині, а восьмирічна Саша запитує: «Мам, нашого ж тата хоч не мучили? Він не був у полоні? Його не били?» Спочатку довелося заспокоювати її. А потім – і себе… Згодом донечка почала цікавитися, ким він тепер буде, в кого він перевтілиться… На жаль, мої дівчатка дуже швидко подорослішали.
Рома дуже хотів показати нам Німеччину, де тривалий час жив і працював. Планував залишитися там з нами, дати донечкам європейську освіту. Видно, не судилося.
Майже два роки вранці я пила каву на Алеї Надії. Тепер часто приходжу до нього на кладовище. Беру дві кави – йому і собі. Як колись ми любили удвох.
