Молодший сержант Роман Денисенко народився 21 липня 1978 року в Харкові. Його мама Анастасія Іванівна та батько Василь Михайлович багато років віддали праці на одному з місцевих заводів.
«Наш син ріс дуже допитливим, завжди мав багато друзів, знав чимало цікавих історій, які їм розповідав, – поділилася спогадами мама. – Колекціонував марки, любив риболовлю, складати конструктор, грати у футбол. Рома майже ніколи не хворів, був загартованим. Літні канікули проводив у бабусі на Сумщині. А коли підріс, захопився технікою».
Після школи Роман здобув фах годинникаря та слюсаря з ремонту побутових машин і приладів. Затим два роки проходив військову службу в Новомосковську (нині місто Самар на Дніпропетровщині – авт.) Був кулеметником, згодом – командиром танка. Тоді й вигадав собі позивний «Глод», який через роки знову став у пригоді. У 1998 році звільнився в запас у званні молодшого сержанта.
Після служби працював на різних підприємствах. До нього постійно зверталися по допомогу рідні і знайомі. Його руки вміли берегти точність часу й повертати до життя найскладнішу техніку. За будь-яку справу він брався відповідально, а його професіоналізм, працьовитість і сумлінність завжди викликали повагу.
«Коли Роман зустрів свою другу половинку – Ольгу, ми з чоловіком переїхали в мій батьківський будинок у селі, а дітям залишили свою квартиру, – каже Анастасія Іванівна. – Син часто навідувався до нас, завжди допомагав з ремонтом, розбирався в електриці. Рома мав золоті руки.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Роман Денисенко без вагань став на захист держави. У травні 2022 року він вступив до лав Національної гвардії України та проходив службу у складі 1 стрілецького батальйону п’ятої Слобожанської бригади «Скіф» Національної гвардії України (НГУ). Обіймав посаду стрільця, йдеться у повідомленні Східного оперативно-територіального об’єднання НГУ.
Проте чоловік суворо заборонив повідомляти батькам, що він пішов на війну. Не хотів, щоб вони хвилювалися. Інколи виходив на зв’язок. Запевняв рідних, що на роботі, що у нього все добре.
Наприкінці липня 2023 року під час оборони району південніше міста Кремінна Луганської області у запеклих боях Роман Денисенко зазнав важких поранень і не зміг вийти з позиції.
«Про те, що Рома воює, ми дізналися від Олі, коли вже син потрапив у полон, – зізналася мама. – Невістка мусила розповісти, адже ми ще більше б хвилювалися, бо син вже не міг давати про себе знати. Куди ми тільки не писали, не зверталися, розшукуючи нашого Рому, – нічого не вдавалося дізнатися. Офіційно нам вручили папір, що він у полоні на території рф і що його місце перебування – невідоме. А потім стало відомо про його смерть».
Тіло Захисника повернули під час великого обміну на початку 2025 року. Анастасія Іванівна поїхала у Бориспіль на впізнання. «Я одразу ж зрозуміла, що це мій син, хоча тіло було надзвичайно худим. За татуюваннями, які він колись собі набив. Зліва на грудях – група і резус крові, маленький хрестик – на нозі… Серед причин смерті значилися: повне виснаження та зневоднення організму», – не може забути ту жахливу картину мама.
Про останні години життя гвардійця розповів помічник начальника Східного Харківського територіального управління НГУ з питань ветеранської політики капітан Арсеній Михайлов, який перебував у тому самому місці утримання; «Цього хлопця я бачив менше хвилини. Його привели дуже побитим, йому було вкрай зле. Я тільки-но встиг запитати, з якого він батальйону та на якій позиції стояв, як пролунало: «Офіцери, на вихід!» – і мене з іншими відвели в окрему камеру. На ранок він уже був мертвий – помер уві сні, тихо й без мук. Жодної медичної допомоги йому не надали. Він став першим, чиє життя закінчилося в краснодонській катівні «Душогубка». Згодом феесбешник запевняв нас, що хлопець вижив, нібито його реанімували. Це була жахлива й мерзенна брехня».
Роман Денисенко загинув у 2024 році внаслідок катувань, яких зазнав у російському полоні. Його смерть стала ще одним доказом систематичних злочинів держави-агресора проти українських військовополонених та грубого порушення норм міжнародного гуманітарного права.
Сина батьки змогли поховати лише 29 березня 2025 року. Його могила – в селі Добрянське Сумської області, де нині мешкають мама і тато.
За особисту мужність, самовідданість і вірність українському народові молодшого сержанта Романа Денисенка посмертно удостоєно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Анастасія Іванівна дуже часто ходить на кладовище. Провідує єдиного сина. Тепер ніхто не може і не зможе заглушити біль утрати, зцілити серце матері, яке постійно кровить від усвідомлення того, що дитини вже немає. Немає і не буде розради на старість…
«Ніхто не знає, коли Роман помер. У документах написано: «Невідомо». Я щотижня з ним говорила, просила, щоб дав знати про свій останній день на землі. І якось наснився. Наче перевіряю уроки в нього. А Рома розгорнув чистий зошит і гортає сторінки. Раптом на одній із них я побачила цифру «3». А на іншій сторінці була написана велика літера «Г». І я здогадалася – то було третє грудня…» – не сумнівається у знакові з небес жінка.


















