Батьків Бориса Комарова за сталінських часів розкуркулили та з рідної Чернігівщини відправили у зіслання в Казахстан. На батьківщину він повернувся 22-річним юнаком у 1960 році. Каже, що дуже хотів побувати в Україні та мріяв залишитися тут жити.
«Я з дитинства любив досліджувати електричні процеси, потроху навчився справі електрика, – почав свою історію дідусь. – В Україні вирішив отримати ще й офіційне підтвердження, що маю право працювати за фахом. Тож закінчив технікум у Дніпродзержинську (нині – Кам’янське)».
Трудову діяльність молодий спеціаліст розпочав електриком на капроновому заводі у Чернігові, затим довелося працювати на будівництві Ніжинського механічного, Чернігівського інструментального заводів. Все електрообладнання було у підпорядкуванні майстра. І навіть вийшовши у 60 років на пенсію, Борис Іванович продовжував трудитися за фахом. Ще дев’ять років ремонтував та налагоджував електрику на місцевому хлібозаводі.
«Останнім часом ми жили з дружиною вдвох, – каже пенсіонер. – Син вже давно мешкає в Італії, а наша єдина внучка – на Луганщині. Наприкінці 2021 року моя дружина підхопила коронавірус, та й я ним захворів. Нас поклали в різні лікарні. А через кілька днів мені повідомили, що вона померла. Звісно, я не міг її поховати, бо лежав у лікарні. Син також не зміг приїхати, але попросив товариша все організувати…»
Борис Іванович повернувся в самотню квартиру, де минули роки щасливого подружнього життя. Ще й не оговтався від пережитого горя, як почалася повномасштабна війна. «Часом так гупало, що я на ліжку аж підстрибував, – зізнається чоловік. – Якось вибухнуло у сусідньому дворі, то там весь будинок без вікон залишився. Нам ще пощастило тоді. Я ходив містом, дивився, як наші хлопці рили окопи. Навіть у тривогу виходив надвір – нікогісінько не було… Але коли вже гепало дуже часто і близько, разом з сусідами спускалися у підвал. Там якось побачив, що сусідка сидить і мотає клубок ниток. Поцікавився, навіщо. А вона розповіла, що плете шкарпетки для наших Захисників. Жартома запитала, чи не хочу я також приєднатися. А чому ж ні – відповів серйозно. Я ж умію».
Ще будучи малим хлоп’ям, Борис Іванович спостерігав, як його мати Катерина Кузьмівна «чаклувала» шпицями. І собі помалу навчився. Спочатку були прості речі – шалики, серветки. Затим освоїв премудрості плетіння светрів, шкарпеток та інших речей. Згодом виплітав собі, дітям, дружині…
«Пішли з сусідкою до волонтерів, записали мене, дали нитки, – розповідає Борис Іванович. – Спочатку приносив по дві пари, потім – по чотири… Але подумав собі: чого так потроху віддавати? Виплітав по десять пар, тоді вже й відносив. На це витрачав приблизно місяць».
Коли трапляється, що немає світла, чоловік вмикає маленьку лампочку на акумуляторі та продовжує плести. Його теплі шкарпетки майже з початку повномасштабної рашистської агресії доставляють українським бійцям. І Борис Іванович каже, що плестиме їх аж до нашої Перемоги.
