У кутку села, що тулилося до низовини, яка поросла старезними осокорами, стояла хатина вдови Ніни Солодкої. Ніхто на цей двір, обгороджений простими тичками, не звертав би жодної уваги, якби там не ходила чорноока красуня Ярина, дочка Ніни. Гордовита, немов бояриня, струнка мов берізка, довгокоса мов вербичка, і сяюча, мов сонечко. Багато парубків мріяли про неї, та була вона ще молода літами й не давала нікому жодного приводу для думки про себе.
Несподівано перед Покровою прийшов до неї зі старостами син багатіїв Яків Книш. Ватагу сватів привів із собою – ледве всі у хатині помістилися. Поклали хліби і калачі на стіл, вимагаючи рушників та хустки для Якова. Він же сам шумів дужче за усіх. Низький, кривоногий, рудий, веснянкуватий, із дурним сміхом на вустах, дивився на Яринку, наче вовк на ягнятко. Був переконаний, що вона піде за нього. У селі парубок мав крутий забіякуватий норов, тому був певен, що ці бідняки йому не відмовлять.
Вам також може сподобатися
Мати поставила на стіл вечерю для сватів й непомітно викликала доньку на вулицю.
- Що будеш робити, доню? – заламала руки. – Він же битиме тебе щодня, ображатиме.
- Не плачте, мамо, я вже десять гарбузів у сіни принесла – усім вистачить.
І коли гості наїлися, Ніна усім вклонилася.
- Вибачайте, свати дорогенькі, та моя дитина ще дуже молоденька, нехай трохи підросте.
- Ой, дивися, стара, щоб вона не переросла, – в’їдливо кинув Яків.
Яринка біля кожного поставила по жовтобокому гарбузяткові.
- Це вам, на кашу, – приказує.
- Ти ще гірко пошкодуєш, – просичав Яків.
Настала весна. Молодь водить гаївки. Яків зі своїми друзями нишпорив по яругах, де люди викидали дохлих тварин. Знайшли бичачу голову, дві баранячі, хвости. Все те пересушили. І коли Місяць почав виповнюватись, рівно опівночі заблеяли, заревіли, загуділи в ріжки, засвистіли, наче чортяче весілля справляючи. Потім довкола тину Солодких почали скакати. Сусіди все те бачили – селом рознесли. Молодь перестала на вечорниці ходити. На вулицю біля Солодких ніхто й у день не зайде, не те що вночі. Ярина з матір’ю гіркими сльозами у хатині щоночі плачуть – ніхто їм на поміч не йде.
Якось у неділю дівки не пустили Яринку у церкву.
- Іди до тих, з ким уночі гуляєш! – штовхали у спину.
Давно багаті дівиці мали злість на дівчину. І парубки тепер обминали Яринку, навіть не віталися – нечистого боялися.
Вже і літо закосичило землю веселковим цвітограєм, а нечисть і далі гуляє – людей лякає. Якось Яринка прийшла до річки вишиті рушники сполоскати. На її біду в цей час прийшли інші дівчата.
- Геть від нас, від чистої водиці! Іди до того, з ким водишся, – рвали на ній стрічки, кулаками в плечі били.
Викинули у воду її вишиванки. Недалеко біля броду Іван Коваленко коні напував. Вгледівши ту сцену, кинувся до дівчат:
- Не смійте Яринку чіпати, а то матимете справу зі мною! – і показав свої кулачища.
Дівки порозходилися. Яринка притулилася до верби, плакала. У Коваленка серце жалем взялося – він давно був закоханий у дівчину. Позбирав по річці вишиті мальви та ружі, поскладав їх у відерце й приніс юнці.
- Яринко, – ніжно мовив, – скажи мені правду, чи знаєш ти, хто ото товчеться ночами у тебе під тином?
Яринка перехрестилася:
- Бог свідок, козаче, що не знаю.
Коваленко подумав мить, а тоді й каже:
- Присягнися, що підеш за мене, якщо я оте кодло чортяче порозганяю. Якщо ж загину, то ти…
- Ти не загинеш! – кинулася до нього Яринка. – Ти переможеш їх, Іванку. Я даю слово, що буду тобі вірною дружиною.
Іванко прийшов додому й розповів усе своїм старим батькам. Вони радять:
- У лісочку живе старий знахар – іди до нього, він тебе навчить, як перемогти.
На Іванкову мову чарівник усміхнувся й прорік:
- Любов перемагає все! Ти проженеш цю нечисть. Не чекай ночі, а приходь в осокори, ще коли селом гуляє вечір. Вибери густі кущі, обіткнися полином, роздивляйся, прислухайся і на вус мотай. Візьми осикову палицю.
Був той Коваленко красивим, ставним, сильним парубком. Батько його усе життя ковалював і синові передав своє ремесло. Рід їх був чесним, заможним. Дівки бігали за Іваном, та він вибрав Яринку. Тепер, щоб вибороти для них обох щастя, він готувався до бою.
Засів Іван в осокорах, обіткався полином – слухає село. Мало-помалу затихли голоси, погасли вогники у хатах. Рясні зорі зібралися в чистому небі. Місяць, як отаман, вийшов на небесну дорогу, сипонув своїм загадковим сяйвом і став оглядати, що де діється. Побачивши юнака у засідці, усміхнувся, зупинився, став і собі чекати подальших подій.
Чує Іван: у Петра Деркача, дружка Якова, скрипнула хвіртка. Такий же скрип почувся і в дворі другого друзяки Якова – Панаса Гнідого. Незабаром до них приєднався бас самого Якова Книша. У супроводі сусідських собак вони підходили все ближче до осокорів. Тут, на невеличкій галявині, розстеливши свитки, порозсідалися. Яків поклав торбину з горілкою, ковбасою, хлібом. Повечеряли. Захмелівши й розвеселившись, «нечисть» одразу ж обступила хатину Солодких і заревіла, засвистіла, загуділа – аж луна покотилася селом.
Іван, ховаючись у тінь дерев, підкрався до «бика» і як хрясне його у потилицю – той лише мекнув і впав. До них підбіг «баран» із крутими рогами та з палицею у руці. Іван і йому втелющив осиковим кілком межи очі, аж роги злетіли. Коваленко упізнав Якова Книша. Зняв з «бика» роги, а під ними – обличчя Панаса Гнідого. Іван міцно пов’язав їм руки і ноги. Зловив і другого «барана». Недалечко стояв дзвін, у який калатали, коли десь виникала пожежа. Іван щосили закалатав у дзвони, скликаючи людей на пораду, щоб вирішили долю нечестивців..
Люди, ледве одягшись, бігли на дзвін. Коли ж дізналися від Коваленка причину і побачили на власні очі тих, хто пів року їх лякав, – загуділи, зашуміли, вимагаючи покарати перевертнів негайно. Що було б – невідомо, якби не прийшов батько Якова Сафрон. Він приніс цілий мішок продуктів.
- Люди добрі, – уклонився низько усім, – вибачте, він більше не буде так жартувати, а ви повечеряйте та додому йдіть.
Селяни сіли до гостинців, а Коваленко пішов до Солодких. Двері відчинила мати – дівчина позаду неї. Дякують обидві йому за порятунок.
- Не за подякою я прийшов, – каже їм Іван. – Долю свою шукаю.
- Винось шлюбну хустку, що вишивала, якщо його кохаєш, – каже мати.
Винесла Яринка хустину, пов’язала юнакові руку.
- Приходь, сину, із батьками. Домовимося, коли весілля, – мовила стара Солодка.
Іде Іванко додому – танцювати хочеться. Хустка фіалками, чебрецем пахне – закохану голову хмелить. Він і забув, що недавно кров холонула від неминучого двобою. Він любив, а любов завжди вершить подвиги.
Любов ЦІСЕЛЬСЬКА.
