За покликом долі у 1988 році Вікторія переїхала жити до Скадовська, куди колись у дитинстві не раз їздила з батьками відпочивати з рідної Чернігівщини. Біля моря жив її обранець. На той час дівчина закінчила Ніжинський педагогічний виш, працювала філологом у місцевій школі. На новому місці також швидко знайшла роботу за фахом. Пізніше спробувала свої сили у журналістиці: у місцевій редакції газети «Чорноморець» шукали кореспондента. Як виявилося, ця нива також припала до душі Вікторії. І вже через два роки вона очолила редакцію.
Усілякого траплялося в житті. Були сподівання дожити віку в Скадовську, але всі плани підло понівечила війна.
«Ще в 2014 році ми вперше відчули, що таке наближення фронту, – почала свою історію Вікторія. – Не знали до чого готуватися і чим закінчиться окупація Криму. Щоб почуватися спокійнішою та підготуватися до можливих викликів, я записалася до лав місцевої тероборони. Нас вчили першої домедичної допомоги, я вела протоколи наших зібрань… Пройшла військову комісію, хотіла піти служити, але не взяли. А коли о 5-й ранку 24 лютого 2022-го мені зателефонувала знайома і сказала: «Почалося», я одразу ж зрозуміла, про що вона каже. Зв’язалася з дітьми. Вони вже жили окремо. Син – у Херсоні, а дочку попросила приїхати до нас. Тоді здавалося, що у нашому мікрорайоні Біла Акація, на околиці міста, буде спокійніше, ніж в центрі Скадовська».
Тривожну валізу родина то збирала, то розбирала, адже вона постійно була під ногами в коридорі. Зрештою, у ній лишилися тільки документи. Війна не була схожою на кіношну. Вікторія намагалася передавати в Київ інформацію, яку вдавалося почути від людей: якою дорогою пересувається ворожа техніка, де розміщуються російські військові тощо. Бот Єворог з’явився пізніше. Це були дні розпачу. У перший же день зателефонували з самооборони і наказали все спалити: статут, форму, протоколи, грамоти. Ворог на той час вже окуповував Каховку, ішов бій на Антонівському мосту біля Херсона. Скадовськ опинився у ворожому тилу.
«У нас вдома було чимало українського: магнітики на холодильнику, подушечки з синьо-жовтим обрамленням, книги, прапорці… Словом – куди не глянь – всюди Україна. Спочатку орки не показувалися в нашому мікрорайоні. Затим почали з’являтися час від часу. Але по одній машині не їздили: по дві-три. Очевидно, боялися. А десь в середині квітня вони вперше зайшли до нас додому. Я була на другому поверсі, як раптом відчула, що в будинку внизу хтось ходить. Спустилася і побачила військових з автоматами. Спитали, де чоловік. А він якраз поїхав велосипедом ремонтувати водопостачання знайомим. Автівкою мало їздили, бо дуже складно було дістати пальне. Зателефонувала, сказала, що його чекають. Поки він їхав, окупанти знайшли нашу пневматичну гвинтівку і бавилися у садку, стріляючи. І мені запропонували постріляти з їхньої зброї. Звісно, відмовилася… Чекаючи на чоловіка, розглядали будинок. А коли побачили на холодильнику магнітики з українською символікою, почали поводитися агресивно. Запитували, чи збираємося отримувати російський паспорт, працювати на них, чи чекаємо на звільнення…», – розповіла Вікторія.
Сергія, чоловіка жінки, забрали, але з Вікторією залишилися двоє росіян. За її словами, загарбники мали якісь списки і за ними оглядали гаражі містян. Сергій був головою гаражного кооперативу, тому він був потрібен, щоб знайти відповідні бокси. Його попередили, щоб мав ключі від усіх, бо надалі будуть зрізати замки. Шукали зброю.
«Але першими в гаражі заходити боялися – наказували чоловікові. Бо думали, що заміновано», – пригадує Вікторія.
Якось Сергій повернувся додому – а в будинку вже немає дверей. Їх вибили рашисти, щоб провести обшук. Наказали чоловікові стояти з опущеною головою, руки покласти на капот. Знайшли родинні заощадження. Повернули. Перевернули в будинку все догори дриґом, але нічого, що їх цікавило, не знайшли. У будинку був захований український прапор, але вони його не побачили.
Відтоді фсбешники почали навідуватися до родини мало не щодня. Витримати ці візити було психологічно важко. У липні доньку змогли відправити до Києва. Нині вона мешкає в Нідерландах. А син весь час був і залишається в Херсоні.
Вікторія з Сергієм змогли витримати до серпня. Усе чекали, що ось-ось, і окупанти втечуть. Але йшов час, у місті лишатися ставало небезпечно. Так звана нова влада інтенсивно спонукали скадовчан брати російські паспорти, пропонувала роботу, вимагала продовжувати бізнес. Незгодних забирали «на підвал». Обов’язково били. Когось відпускали, когось перевозили до херсонських катівень.
Вікторія та Сергій вирішили, що час їхати. Шість діб провели у Василівці, поки отримали дозвіл на виїзд. Вікторія: “А вже як побачили український стяг на заході сонця, зраділи. Я сиділа в машині і плакала. Уже вільні…»
Через Запоріжжя подружжя доїхало до Волині, де мешкали родичі чоловіка. Нині вони живуть у своєму старенькому будиночку, за 40 кілометрів від Луцька.
«Ми придбали будинок узимку. Усередині плюс п’ять. Без зручностей, без води, газу… Сергієві родичі нам дуже допомогли. Принесли, хто що міг. Навіть качки, кури, вівці дали на господарство. Навесні виорали город, заклали сад, робимо ремонт. Я викладаю українську мову та літературу онлайн, у рідному Скадовському ліцеї. Інколи пишу матеріали для різних видань. Знову відроджую газету «Скадовська палітра», яку змушена була закрити через окупацію.
На новому місці маємо свій куточок раю на землі, де спокійно і затишно і хтозна скільки доведеться прожити. Адже нам обом за шістдесят… Як і всі українці, молимося за свою країну, за наших захисників, за Перемогу України. І дуже сумуємо за рідним містом і морем».
