– Валю! Валю! Ти йдеш? – калатнувши порожнім оцинкованим відром, біля воріт подружки гукала семирічна Наталка.
– Йду! – десь з хліва відповів знайомий голос, і через мить з дверей висунулася білява голова Валюхи.
Вам також може сподобатися
– Гайда хутчіш, бо через п’ятнадцять хвилин маємо бути біля криниці. Там всі дівчата збираються. І Оля з міста приїхала, щось новеньке привезла, – підганяла Наталка товаришку.
Незважаючи на те, що надворі стояла літня спека, обидвоє були в штанах, чобітках і сорочках з довгими рукавами.
– А що привезла, не казала?
– Та якийсь кубик, фокуси показувати…
Обговорюючи новину, дівчатка рушили до крутого ярка, який наче хотів розділити сільський хутір навпіл. Густо порослий бузиною та височезними вербами, той ярок усі діти знали. Не раз гралися там у хованки, а ще – шукали скарби… Серед них особливим щастям було знайти порожні пляшечки з ліків, черепок від миски з гарним малюнком, кольоровий дротик чи ґудзик. Дорослі споконвіку викидали весь непотріб та мотлох у цей ярок…
А ще у ньому щороку рясно родила густа й лапата кропива. Ця трава була невід’ємним додатком у меню домашніх свиней. Тож в обов’язки дітлахів входило нарвати і принести цієї жалючої рослини. Щовечора дорослі різали її на січкарні та двічі на день годували поросят, додаючи до помиїв з кашею чи бараболями. А ще – сушили на рядні, яке розкладали на горищі. Баби казали, що і взимку свиням вітаміни треба…
Діставши з відер великі, не за розміром, рукавиці, зшиті колись з цупкої тканини, дівчата звичними рухами заховали в них руки. Потім звідти ж з’явилися і гострі старі серпи, які, здавалося б, виникли якраз на початку ери заліза. Проте орудувати ними потрібно було з надзвичайною обережністю. По-перше, щоб не вхопити від родичів за, не дай боже, відламаний кінчик, а по-друге, щоб не всадити його ненароком у тіло. Від бабусь з дідусями малі не раз чули, що рани від серпа загоюються дуже довго…
Щоб знайти гарну купку рослин, потрібно було добрячи постаратися – за кілька тижнів від початку сезону в ярку її вже вижато-перевижато… А десь вже й нові пагони кропива пускала з голих стовбурів. Але Валюха з Наталкою мали ще кілька схованок під старим поваленим деревом. І саме там жали підряд стебло за стеблом, приминаючи рослини у відрах, щоб більше вмістилося.
– Вже скоро на вирубку доведеться ходити, бо тут вже нема за чим спускатися, – зітхає Наталка.
– Отож, – відповідає подружка.
Обоє на мить замовкають, згадуючи, що тоді доведеться витрачати набагато більше часу на дорогу туди і назад.
– І по відро кропиви так далеко не підеш, треба буде вже рядно брати…
– І на плечах ту жалючу кропиву таскати. Знову буде свербіти вся спина.
Від невеселих думок рятує голос Катрусі, яка з молодшою сестрою Оленкою якраз проходила повз ярок та почула знайомі голоси.
– Ви ще кропиву ріжете? Гайда скоріше, ми вже йдемо до криниці.
– Та ще трохи і йдемо. Вже майже повні відра, – одказує Валя.
– То доганяйте, – відмахуючись від комарів, які всеньке літо не покидають затіненого місця, кричать дівчата.
– Оце щастить їм – приїхали до баби, а вона ні корови не має, ні свиней, ні курей. Лише кота годує, – з ноткою заздрості бурмоче Наталка, бо у її бабусі та дідуся живності вистачить на три родини…
– Ага, пощастило… А сало знову в нас випрошуватимуть, коли вийдемо надвір зі скибками хліба та зеленим часничком, – нагадала Валюха. – То нехай свого кота і облизують, роботяги!
Ще трохи пореготавши, уявивши той процес наяву, подружки з повними відрами зеленої кропиви поспішають додому. Швидко змінивши одяг та взуття, вони вже мчать туди, де чути гамір дітвори. До самого вечора біля сільської криниці всі по черзі крутитимуть в різні боки чудернацький кубик-рубік, в якому, наче якась підступна сила, з одного боку збирає до купи однакові кольори, а з іншого – розкидає по всіх усюдах…
