У 2014-му, коли зухвало вдерся на вкраїнську землю захланний «асвабадітєль», Анатолій Повітчанін з Добровеличківки, що на Кіровоградщині, подався до військкомату. Офіцер запасу, за плечами котрого не лише армійська служба в авіаційних військах, а й участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії (чотири місяці очолював в батальйоні автомобільний парк, у підпорядкуванні якого було близько двох сотень автівок), а також кілька десятків років обіймання надвідповідальних посад, не міг залишатися осторонь. Не взяли: на той момент затятому патріоту було вже 66. Тож почали з дружиною волонтерити. Мед з власної пасіки пакували хлопцям на фронт, консервації робили, познімавши зі своїх добротних пальт хутряні комірці, відправили якісне сукно волонтерам для пошиття валянків для військових, де треба – долучалися грошима. З початком повномасштабного вторгнення волонтерська діяльність цього залюбленого в історію, сповненого щирої любові до України й українського та затятої ненависті до орків чоловіка набрала суттєво потужніших обертів. «Я якраз з бронхітом лежав, – пригадує фатальний для всіх українців світанок, – а від цієї неприйнятної для кожної адекватної людини новини, думав, трапиться інфаркт. Взяв пів пенсії й пішов до селищної ради. Мої дві тисячі відкрили список пожертв згуртованих земляків для армії. Затим почали з дружиною регулярно по пів тисячі й на дрони донатити, й у різні благодійні організації. А як ярмарки благодійні в громаді, то теж неодмінно йду, у кожну скриньку стараюся сотню закинути». А ще Анатолій Григорович і для маскувальних сіток матеріали віднаходить, й до виготовлення окопних свічок долучається, й купує Захисникам необхідне. Прочитавши у листопаді 23-го у «Сімейній газеті» про Надію Базилюк з Хмельниччини, яка виготовляє цілющі мазі «Надія» бійцям на фронт, почав активно надсилати їй необхідні компоненти: віск, живицю, прополіс, олію, скляні ємності. Коли ж усвідомив, що лише власними продуктами бджільництва допомогти зможе не так, як би хотілося, організував акцію «З миру по нитці». Згодом дещо перефразував назву на «З миру по нитці, а на фронті «бомба». Справжнісінькою ж бомбою вважають захисники мазь «Надія», бо зцілює-загоює рани, обвітрення, опіки. Тож уже чималу кількість охочих допомогти пасічників зі свого регіону об’єднав для потрібної справи. Ті з вдячністю долучилися. «Це нам усім потрібно», – констатував пасічник з Липняжки Микола Денисенко. З допомогою керівниці Добровеличківської волонтерської організації «Вікторія» Алли Стоян відправив уже невтомній майстрині, яка виготовляє чудодійні мазі, понад 65 літрів олії, 10 кілограмів воску, 4 кілограми прополісу, 860 грамів живиці і більше 200 потрібних баночок.
…З дванадцятирічного віку хлопчина щошкільних канікул важко гарував у колгоспі. По закінченні десятирічки пробував здобути омріяний фах військового, проте завадив величезний конкурс. Армійську службу хлопець проходив на Тверщині. Коли сибіряки й вихідці з нинішнього Нижнього Новгорода запропонували «хохлам» «втяти» «Марусю», Анатолій затягнув далеко не всім відомий куплет з відомої «Розпрягайте, хлопці, коней»: «Запрягайте, хлопці, коні. Годі вже вам спочивать, Та поїдем на Вкраїну славу, волю здобувать». Коли викликали, як мовиться, на килим за «нєуставниє песни, коториє нє должни звучать в центрі росії», довів до відома високого керівництва, що то «хіт донських козаків» і що «запорозькі козаки під цю пісню ваших, російських, царів на престол ставили». Врятувало тоді репутацію хлопця з-поміж інших заслуг й те, що перед службою був секретарем комсомольської організації у колгоспі. «За що тебе викликали?» – запитували зацікавлено друзі. «Бо нелегально провіз через кордон вкраїнську пісню», – відповів непоборний дотепник.
Вам також може сподобатися
Коли демобілізовувалися, а був це 1970-ий, з якимось непояснюваним передчуттям сказав співслуживцям: «Дай Боже, хлопці, щоб ні нам, ні нашим дітям або внукам не довелося воювати по різні боки барикад». Таки довелося…
Анатолій змалку щорання й щовечора читав «Отче наш»: бабуся прищепила справжню віру в Бога. Навіть коли був партійцем: не мали права тоді керівники в компартії не бути. І дуже гарно співав. Любов до пісні прищепили мама і бабуся. А ще хлопець разом з батьком тягнули басом і тенором в сільському хорі. До слова, батько повернувся з фронтових доріг Другої світової з обома простреленими ногами й вирваною п’ятою. Проте групу йому присвоїли аж після 2000-го, добре, що збереглися довідки про усі три поранення.
Після служби юнак вступив до Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування. З усмішкою згадує, що на п’ять років молодші однокурсники жартома називали його татом Толею. Зі студбригадами їздили на звичні будзагони. Одного року Анатолій готував сніданки, обіди й вечері на сто чоловік, наступного вже був шефкухарем. З чотирма дівчатами, які були в його підпорядкуванні, примудрялися дивувати ситними смаколиками три сотні голодних ротів. По завершенні навчання дипломований спеціаліст, який отримував колгоспну стипендію, почав трудовий шлях з інженера з експлуатації. Затим став головним інженером колгоспу, згодом – району, а небавом керівником районної інспекції держтехнагляду. На цім відповідальнім поприщі на совість трудився понад два десятки років. Товариші часом йому закидали, що при такій посаді інший давно мав би свій тракторний і автопарк. Утім для Анатолія Григоровича чесність, справедливість, принциповість й можливість дивитися людям в очі були й залишаються найвищою цінністю.
А ще чоловік тривало очолював районну спілку чорнобильців. Згодом довго був керівником хору «Надвечір’я», зараз – активний його учасник. Тому й не дивно, що його авторитет нині суттєво допомагає у волонтерстві: його знають, йому вірять.
У свої неповні 76 цей творчий непосида береться за що лиш можна, щоб якомога швидше настала в нас Перемога. І в будинку культури до плетіння сіток долучається, й різним волонтерським об’єднанням намагається віднайти необхідне, то пряжі принесе, то пікселю на сітки. «Сестра шкарпетки плете, – розповідає. – Заніс на волонтерку, а там кажуть: хлопці вдячні за труд, але на фронті ліпше термо. Пішов на базар, придбав десяток пар. Окопні свічки в ліцеї роблять. Взяв необхідний інструмент, пішов жестянки обрізати. Кажуть, воску не вистачає. Несу й його. Придбав 10 двохсотграмових газових балонів. Передали, що хлопці задоволені ними. Пішов ще докупив. Я вже як приходжу до волонтерів, вони з усмішкою запитують: «Знову нам щось новеньке принесли?»
Якось, відправляючи мазь «Надія» на фронт, зустрів підполковника. Попросив у працівників коробку, кажу: «Передам вами хлопцям чудодійну мазь, вмить все загоює». «Давайте, передам у медчастину». І вручив мені шеврона. На чільному місці він зараз в мене вдома».
А ще чоловік закінчував курси екстрасенсів, бо має неординарні здібності. Тож запевняє, що уже цьогоріч це страшне кровопролиття закінчиться. І у перші переможні дні він неодмінно організує зустрічі з випускниками – шкільними й інститутськими. Стільки зустрічей заплановано на «після Перемоги». Утім, для її наближення потрібно багато працювати. Щоднини. Щогодини. Щомиті.
