Вони зазвичай беруть на себе більше ніж інші, вважаючи своїм обов’язком першими приходити на допомогу, все організовувати. Однак впродовж життя їх супроводжуватиме підвищене відчуття відповідальності, тривожність, перфекціонізм (надмірні вимоги до себе, зацикленість на результаті), прагнення всім догодити, складнощі з особистими межами, почуття провини, труднощі у стосунках і навіть образа на батьків та молодших братів і сестер. Поняття «синдром старшої доньки» нині доволі вживане. Хоча й не є офіційним психологічним діагнозом, багато хто вважає його реальним. Професорка прикладної психології Північно-Східного університету Лорі Крамер вказує: суспільні норми часто покладають на старших доньок непропорційно велику відповідальність, починаючи з раннього віку — іноді вже з п’яти років. Така динаміка формує не лише сімейні ролі, а й впливає на особистість у дорослому житті. Це не та роль, якої позбуваєшся, коли виростаєш, бо відчуття гіпервідповідальності, провини й сорому стає перманентним і впливає на сприйняття себе та стосунки з іншими людьми.
Жінки зі «синдромом старшої доньки» позиціюють себе як ті, хто постійно стежить за емоціями людей навколо та вважають своїм обов’язком переконатися, що всі почуваються добре, попри особистий емоційний стан.
Вам також може сподобатися
Дослідження свідчать, що в сім’ях досі є значний гендерний розрив: дівчата віком від 5 до 14 років витрачають на 40% більше часу на домашню роботу, ніж хлопчики.
Як виникає синдром старшої доньки й що з цим робити і батькам, і дітям, які вже виросли, розповіла дитяча психологиня Олена Ратинська в інтерв’ю виданню «Віледжа».
По-правильному в родині має бути ієрархія між батьками й дітьми. Батьки піклуються про дітей, підтримують їх, дають настанови, домовляються й організовують процеси, а діти можуть допомагати. Утім у якийсь момент батьки можуть почати делегувати свої обов’язки старшим дітям: виховання молодших дітей чи надмірні хатні справи. Так діти отримують загострене відчуття відповідальності за інших і так званий «синдром старшої доньки». У цій ролі можуть бути й хлопці, і дівчата. Різниця лише в тому, що найчастіше на них покладають різні обов’язки залежно від статі.
У багатодітних родинах батькам часто не вистачає часу, щоб приділяти увагу всім, вести побут та утримувати родину. Тоді вони починають підтягувати тих, хто вже може опанувати більш дорослі навички. Це може відбуватися саме за гендерним принципом: дівчині передають хатні справи й виховання молодших дітей, а хлопець починає виконувати фізичну роботу.
Якщо людям усе життя складно брати на себе відповідальність, то вони будуть уникати її й у ролі батьків і намагатися делегувати. У таких випадках вихованням першої дитини в родині можуть займатися бабусі й дідусі, а коли з’являється друга дитина, то це стає обов’язком старшої.
Коли люди вперше стають батьками, у них дуже багато тривоги. Її структурують контроль, чіткі й зрозумілі дії, правила й ритуали. Коли ж з’являється друга дитина, батьки вже мають певний досвід, розуміння й упевненість у своїх діях. Інколи батьки готові визнати, що перегинали палицю, не завжди були виправдано суворі зі старшою дитиною, тоді починають відновлювати стосунки й прислухатися до неї. Але бувають і випадки, коли батьки продовжують виховувати дітей за різними правилами, бо нібито старша вже так звикла й навіщо їй понижувати цю планку.
Насправді ж це впливає на те, як дитина буде далі ставитися до себе, формувати стосунки і з новими людьми, і зі своїм молодшим братом чи сестрою. Якщо діти відчувають різне ставлення, то їм значно важче підтримувати одне одного й будувати дружні стосунки. Причому складно обом, бо молодша дитина може сприймати цю ліберальність у ставленні як нехтування собою, доки старша думає, що її в усьому обмежують.
Коли діти отримують надмірні обов’язки, зокрема догляд чи виховання молодших дітей, вони можуть відчувати відповідальність за емоційний стан інших людей і їхні вчинки: «Це я його розізлила», «Це я не сховала чашку, тому він її розбив». Відповідно, вони стають гіпервідповідальними.
Якщо батьки приходять до дитини за порадою чи думкою, вона очікує, що її слова будуть мати значення і їх якось застосують. Але якщо дорослі врешті ігнорують це, висміюють чи перекладають на дитину відповідальність за наслідки цих порад, вони знижують її самооцінку. Тобто дитина мала бажання й імпульс допомогти, висловитися, а коли це критикують – імпульс блокується. Звідси – низька самооцінка.
Урешті дитина перестає чогось хотіти, у неї немає енергії й бажання чимось займатися чи проявляти ініціативу. Батьки можуть вважати, що це лінь, чи запідозрити депресію, але якщо її не підтверджує лікар, то часто це може бути саме брак цього імпульсу. Що б дитина не робила – усе не так. Тоді навіщо їй щось робити?
Підвищену тривожність може нав’язати емоційно важлива людина, коли критикує. Тоді дитина боїться щось сказати, прокручує ситуацію в голові й намагається передбачити наслідки. Це також може переростати в «іспанський сором», бо людина відчуває, що нібито причетна й відповідальна за дії іншого. Таким людям ще може бути складно, коли хтось не готовий прийняти їхні поради. Вони просто не можуть дати помилитися тим, хто їм небайдужий.
Коли дитина виконує деякі обов’язки нарівні з батьками, бере на себе відповідальність, то починає поводитися як доросла людина, і це логічно. Водночас батьки не можуть цього зрозуміти й приходять до психолога із запитом: «Ми не можемо впоратися з дитиною, вона має на все свою думку, сперечається, втікає з дому».
Так, деякі діти будуть нести цей тягар відповідальності, сорому й тривоги, але інші почнуть протестувати в підлітковому віці. Тоді вони можуть втікати з дому чи намагатися проводити час за його межами, бо, повертаючись, вони знову потрапляють в умови, де на них перекладають чужу відповідальність.
Якщо в родині порушена ієрархія, приблизно в 14-16 років старші діти проходять процес парентифікації, тобто стають батьками для своїх же батьків. Спочатку вони можуть налагоджувати їхній побут, структурувати якісь процеси, нагадувати про щось, стежити за здоров’ям батьків, а далі додається й фізична, і матеріальна допомога.
А якщо на них перекладали відповідальність за виховання молодших дітей, це може продовжуватися й у дорослому житті. Наприклад, коли старший приходить із повчаннями до молодшого, утримує його чи допомагає закривати базові потреби без причини.
Урешті людина замість того, щоби будувати власне життя й стосунки, витрачає ресурс і час на свою батьківську родину. Тому батькам слід навантажувати дитину в міру, методом адекватних домовленостей, зважаючи на її думку, формувати однакове ставлення до усіх дітей.
І так: неможливо змінити те, що було в минулому, але можна впливати на наслідки, які помічаєте тепер. Так, ніхто не навчає бути батьками, й у нас може бути дуже багато травматичного досвіду, який ми несвідомо передаємо дітям. Але якщо вам вистачає самосвідомості й ви розумієте, що забагато делегували своїм дітям, то можна попросити пробачення й поговорити з ними про це.
Якщо ви вже виросли, але продовжуєте піклуватися про своїх молодших сестер чи братів, нагадуйте собі, що вони такі самі дорослі, як і ви.
