Про бабусю з унікальною пам’яттю та непереборним бажанням робити свій внесок у нашу Перемогу над рашистами дізналася від завідувачки Зіньківської бібліотеки Алли Вермінської. Торік у читальні жінка організувала волонтерський центр, де щодня збираються всі охочі селяни для допомоги українським воїнам.
«Нема такого дня, щоб тут не було людей, – каже Алла Іванівна. – Адже багато наших земляків нині на фронті. У різні підрозділи потрібні різні речі. Особливий попит на сітки. Тож спочатку ми несли з дому хто що міг, тепер вже закуповуємо основу, тканину в рулонах… Нещодавно почали плести свою 91-шу маскувальну сітку».
За словами бібліотекарки, найстарша волонтерка, Євдокія Леонтіївна, щодня ходила пішки з сусіднього села Адамівки робити свій внесок у спільну важливу справу. А влітку здоров’я підвело: тепер лише два дні на тиждень може приєднуватися до волонтерської діяльності.
«Каже: «Чапу, чапу – і я вже прийшла. Звичайно, важко. Але нашим дітям там, на фронті, важче», – розповідає Алла Іванівна. А коли дізналася, що її онука служить, навіть думати не хоче покидати цю справу.
На фото: Найстарша волонтерка, Євдокія Леонтіївна, щодня ходила пішки з сусіднього села Адамівки. Нині ходить двічі на тиждень.
Народилася і все життя прожила бабуся Євдокія в рідному селі Адамівка на Хмельниччині. Після 7-го класу пішла працювати на свиноферму. Дуже любила тварин, тож за направленням колгоспу вивчилася на ветеринара і понад сорок років працювала у Зінькові ветеринарним фельдшером. Її добре знали в багатьох наших селах, бо рятувала і лікувала безліч свійських тварин. Торік не стало чоловіка Євдокії Леонтіївни. Разом виховали доньку і сина, діждали чотирьох онуків та п’ятеро правнуків.
Бібліотекарка каже, що унікальній бабусиній пам’яті можна лишень позаздрити. «Два рази хтось прочитає якийсь вірш – а вона вже може його декламувати без папірця. І співає гарно. Такі пісні сама складає про війну, що всі плачуть, коли чують», – додає жінка.
«До нашої волонтерської роботи долучаються й інші бабусі, переселенці. Хто скільки може, стільки й допомагає. З молитвою та вірою у краще. І діти малюнки приносять, побажання пишуть. Робимо обереги, браслети. Все вкладаємо у кожну передачу. Всім робота є, бо робимо одну дуже важливу і потрібну справу», – зауважує Алла Вермінська.
Крім сіток, які плетуть виключно на замовлення військових, від самого початку повномасштабного вторгнення сільські волонтери роблять чимало: і тушкованки, і в’яжуть шкарпетки, і швидко виручають, коли на передовій трапляється біда – згорять всі речі, одяг, взуття від обстрілів, і збирають кошти на найнеобхідніше…
«Ми всі тут вже як одна велика родина павучків. Разом плетемо, працюємо, разом вітаємо з іменинами, сумуємо, коли в наш спільний дім приходить горе. І разом віримо, що Україна неодмінно Переможе», – каже Алла Іванівна.
