Чи відала Мотря в роки, коли крутилася як білка в колесі, гаруючи на колгоспних роботах, біля чималого шмату городу й неабиякого господарства, а ще самотужки виховуючи двох синів (чоловік ж бо загинув під комбайном, як меншому місяць сповнився), що такою неприхильною виявиться її старість? Утім усвідомлювала: гріх Бога гнівити, є ровесники, яким набагато гірше. А їй? Їй що. Здоров’я хоч, як кажуть старі люди, підтоптане, сама себе обслуговує. Тиск, щоправда, вередує. Але ж на ногах. Господарства й городів уже не тримає. Діти категорично заборонили. Лиш те, що одиноко.
Її соколи – Пилип і Андрій – вже давно свої родини створили. Дружини їхні так прихильно до свекрухи ставляться. Онуків щоканікул привозять. Вже з добрий десяток літ, як працюють сини за кордоном. Додому приїздять рідко. В ті періоди в основному їздять з родинами відпочивати. Неньку ж задаровують всілякими побутовими необхідностями, щоб старість полегшити. І воду їй в оселю підвели, й ванну облаштували, і ремонт зробили. А що вже технікою домівку наповнили. Мотря й не зі всім розібралася. Якщо звикла, до прикладу, тісто руками місити, то навіщо їй той модний тістоміс? Та й кому їй готувати? Хіба сусідським дітлахам, які часто вчащають на її подвір’я, знаючи, що завжди пригостить заморськими смаколиками. Тож так і стоять ті презенти в коробках.
Вам також може сподобатися
А ще діти завжди їй залишали, окрім привезених продуктів, гроші, щоб харчувалася добре, щоб в санаторії їздила, вітаміни, ліки купувала. Сусіди обмовлялися, що в селі її поза очі мажоркою кличуть. На іншому краю села жила племінниця Людмила з родиною. Хлопці її теж презентами задобряли, щоб до неньки вчащала хоч інколи.
…Цього передноворіччя в Україну на місяць приїхав Андрій. Вступили зі своєю й Пилиповою дружинами до неньки. Навезли смаколиків й подарунків. Запропонували забрати до себе на Новий рік. Відмовилася. Не звикла надокучати. Презентували новенький телефон. «Їх, мамо, нарекли бабофонами, – пояснював син. – За їхню практичну зручність для старших людей, яких підводять очі й вуха, погано слухаються руки. Бач, тут і кнопки зручні, й букви великі. Ми тобі обрали кілька головних номерів, щоб лиш натиском однієї клавіші набиралися – всі наші. Завантажили додаток, який мірятиме тиск, нагадуватиме про прийом ліків й подібне. Словом, основне ми зробили. В решіт розберешся, звикнешся, вивчиш».
Ох і тішилася тим чудом техніки! Зі всіма онуками набалакалася. З Пилипом з-за кордону поспілкувалася.
Андрій з дружиною зустрічали Новий рік вдома в Пилипа, з його родиною й спільними друзями. Одразу по дванадцятій, перехиливши по келиху шампанського, вирішили набрати Мотрю. «З Новим роком, мамо!» – кричали, ввімкнувши на гучномовець один з телефонів. Хотіли, щоб найрідніша почула голос кожного. …Всі одночасно заклякли, оніміли і завмерли, коли зі слухавки пролунало хриплим чоловічим голосом: «Дякую, мої найдорожчі! Нехай вам Бог дає здоров’я». «Це хто, вовк? – запитав найменший, чотирирічний онук. – Він що, з’їв нашу бабусю?» Зі слухавки продовжувало лунати: «Ви як? Усі зібралися? Коли провідаєте?» І кожне слово дужче лякало й паралізовувало.
«А я казала, Андрію, не лишати мамі гроші, – стала дорікати одна з невісток. – Он, видно, якийсь алкаш й зазіхнув. Хтозна тепер що з мамою: чи вбив її, чи зв’язав, чи інсульт її взяв з переляку. І ти ж диви, воно взяло її телефон й не боїться балакати».
Зі слухавки линув хриплий чоловічий голос. «Ви хто? – злісно, наливаючись бурячковим відтінком, кричав Андрій. – І що ви зробили з мамою? Де вона?»
«Це я, діти, ваша мама», – добряче прокурений голос звучав сильно і впевнено. «Слухай, ти: чи ти такий п’яний, чи ти такий хитрий, що переконаний, що всі ми дурні і чоловічого голосу від неньчиного не відрізнимо, – не чула себе від злості старша невістка. – Кажи, де бабусю дів, бо поліцію викликаєм!»
«Боже, діти, що з вами? Це я – мама. Мотря мене звати. Андрій зі мною говорив. Зараз Аліна міліцією погрожувала», – голос уже невпевнено тремтів, але впевнено називав імена онуків. «Ну так, в бабусі лежить на столі зошит зі всіма нашими іменами й телефонами», – докумекав старший онук.
Зв’язок перервався. Набирали раз по раз, та лінія була зайнята. «Ви з мамою говорили? – набрав свою дружину Пилип з-за кордону. – Я щойно набирав. Там якийсь чоловік відповідає. Що відбувається? Їдьте в село!»
Набирали ще кілька разів. Зовсім обнаглілий поки незнаний гість продовжував наполягати, що він Мотря, уже геть тремтячим голосом розповідати історії з дитинства, щоб переконати.
Міркували, хто сяде за кермо. По-перше, віяло. По-друге, всі пригубили шампанського. Шукали тверезого водія. А тим часом набрали двоюрідну сестру Людмилу, щоб перебігла, глянула до тітки, поки вони й поліція в дорозі.
«Все нормально, – набрала Людмила, коли Андрій з обидвома невістками, залишивши дітей і гостей за столом, мчали бездоріжжям бусом з кумом, якого викликали. – Тітка Мотря жива. Проте вона дуже перелякана. Вклякла навколішки і молиться».
…Як з’ясувалося, все було аж надто просто. Бабуся, вивчаючи телефон, не зауважила, що у функції «Обрати голос» із запропонованого жіночого й чоловічого обрала друге. «Заберіть ваш той телефон, – благала, плачучи, – верніть мені мій. – Не треба мені ні тиск міряти, ні про прийом ліків нагадувати. Я ледь не збожеволіла цієї ночі. Гадала, що у вас у всіх який диявол вселився».
