«Матусю, а що, татко помер?» – зазирала у материнські очі шестирічна Діаночка. Дівчинка не могла збагнути, чого так сильно розридалася ненька, коли дядечки в формі їй вручили якийсь документ. То було вечірньої пори 17 квітня 2025 року. 24-річна Оксана якраз купала Діану й дворічну Аліну. «Ні, доню, татко загубився», – прошепотіла і обійняла. «То поїхали в Київ шукати», – по-дорослому пропонувала. Пам’ятала ж бо: зовсім недавно вони всі троє на місяць їздили до татуся у Київ. Пілот-штурман FPV-екіпажу опановував програму «FPV – малі ударні БпЛА» у військовій школі «Боривітер». І хоч по-доброму дорікали рідні, мовляв, куди ти з дрібними діточками, вперто мчала до чоловіка, використовувала момент, коли з війни відправили на навчання. Знала, як нудьгує за донечками, що були сенсом його життя. Той місяць став останнім в щасливому сімейному житті… А вже Великодня субота принесла у рідні Братковичі, що на Львівській Городоччині, найфатальнішу в світі звістку. 25-річний Василь Гадомський загинув 14 квітня 2025 року на Сумщині, в населеному пункті Садки.
Василь змалку зростав напрочуд роботящим, справжнім добряком, що завжди на все відгукувався й поспішав на допомогу. Дуже любив спорт, захоплювався футболом, захищав честь села на найрізноманітніших змаганнях у складі футбольної місцевої команди. Цікавився історією, краєзнавством. Брав участь в олімпіадах з історії та літератури. Попри те що добре вчився, вищу освіту здобувати відмовився. «От толку з того червоного диплома, якщо скрізь на роботу спеціалістів з досвідом хочуть», – міркував, аналізуючи досвід старшої на п’ять років сестри. Здобув фах зварювальника. Утім випадок (на практиці в око потрапив осколок) позбавив шансів працювати за спеціальністю. Тож працював комплектувальником, згодом старшим комплектувальником в одному з місцевих товариств.
Вам також може сподобатися
На літньому збиранні яблук в місцевих садах юнак познайомився із на два роки молодшою красунею, уродженкою Городка, 15-річною Оксаною. Три роки казкових зустрічей привели восени 2018-го закоханих на весільний рушник. Пішли жити до Василевих батьків. На 8 березня у 2019-му щедрий лелека подарував щасливому подружжю першу донечку Діану. 7 вересня 2023 року приніс другу. Її назвали Алінкою.
Що вже любив Василь своїх дівчат, що вже леліяв їх, беріг. Ніколи не розмежовував справи на чоловічі й жіночі. Завжди й в усьому підсобляв дружині і батькам.
У початок війни чоловік не вірив. Коли все ж почалося, заспокоював кохану, що це ненадовго. «Сам не рватимусь, – констатував. – Але як вручать повістку – не ховатимусь». Її вручили за два дні до сповнення 25. Що на роботі пропонували бронь, на оформлення якої треба було місяць почекати, від рідних приховав. Ну не переховувався б він цей місяць! Не такий. Справедливий, порядний і чесний.
В неділю відзначив 25, в понеділок був у військкоматі… Навчання, полігон. Війна. Курщина. Якось написав дружині, що дуже їх любить, що може статись, що не вийдуть. Утім, вийшовши на рідну територію, зізнався, що величезним дивом їх Бог тоді вберіг, але стільки довелося звідати в тих пекельних лісах. День тоді не було з ним зв’язку. То вона навіть до командира додзвонилася. «З Василем все нормально», – одразу запевнив той.
«Він телефонував щоднини, – змахує сльозу зовсім юна, та вже вдова. – Розумів, що будемо хвилюватися. – А останнього тижня так багато слав фото. Захоплювався дронами. Обожнював свою професію і дуже відповідально ставився до обов’язків. І навіть того фатального дня ще встиг прислати нам відео… Ми поговорили о сьомій вечора. А о дев’ятій, вклавши дитину, я набирала. Він мовчав. Через день я обривала телефони побратимів й командира, а вони не мали права сказати, тож як могли викручувалися. А після сповіщення, що зник безвісти, я по кілька разів на день писала командиру. Він то мовчав, то не читав… Бюрократичні процедури, ДНК, виснажливе й таке обнадійливе чекання. Коли повідомили про збіг ДНК, мені не хотіли його показати. Наполягали, що не варто, бо пряме влучання дрона. Утім, я його впізнала… Найстрашніше було сказати донечці. «Я знаю, мамо», – відповіла мені Діана, коли я зізналася, що татко янголом пішов на небо. Молодша ще зовсім маленька, а старша донечка важко переживає смерть найріднішого. Почасти мені каже, що відчуває, як тато її обіймає, кладе руку на ніжку чи ручку, прилягає поруч уночі, щоб вечірню казку розказати. Я возила її до спеціалістів. Вони кажуть, що це нормально, бо дитина так проживає втрату. Та й я сама його так відчуваю. І досі продовжую чекати. Хоч чи не щоднини ходжу на могилу, так хочу, щоб відчинилися двері і він увійшов. Такий рідний, щасливий, усміхнений. А тиждень тому він мені приснився. Попросив не плакати і запевнив, що завжди з нами».
