Подружжя Белозоренків з Херсону дванадцять років тому залишили місто, купили будинок у селі і започаткували екоферму, яка швидко набула популярності серед туристів. У 2022-му пережили окупацію, а згодом, після звільнення села, через постійні ворожі обстріли мусили евакуюватися разом з тваринами на Київщину, де практично з нуля відновили ферму «Лиманська коза».
Жити в селі
Вам також може сподобатися
Олена та Валентин Белозоренки — міські мешканці. Олена працювала в Херсонському обласному театрі адміністратором з гастрольної діяльності. Валентин займався бізнесом. Проте обидвоє мріяли про хатинку в селі, хотіли жити на природі. Спершу вагалися, чи вдасться призвичаїтися до сільського життя. Проте таки наважилися, і 12 років тому продали міську квартиру і вирушили у пошуки будинку своєї мрії. Побували у різних місцинах. Нарешті опинилися у Станіславі, розташованому між Херсоном та Миколаєвом. «Там дуже мальовничі місця, — розповідає Олена Белозоренко. — Проживаючи у Херсоні, навіть не знали, наскільки красивою є наша область. А тут — лиман, пагорби, каньйони. Станіслав нам одразу став рідним. І ми взялися хазяйнувати. Посадили городину, завели курей, гуси. Але оскільки ми не можемо вбити живу істоту, то птахівництво виявилося не для нас».
А ось про власне молоко таки думали. І навіть корову хотіли купити, але спершу вирішили зупинитися на козах. «Ми чули, що козяче молоко несмачне і має неприємний запах, — згадує свої перші місяці господарювання у селі пані Олена. — Тому, надоївши молока, боялися його пити і передавали з чоловіком кружку одне одному. Проте коли скуштували, воно нам дуже сподобалося, бо насправді було смачним і без неприємного присмаку. Я спробувала варити сир – переглядала майстеркласи в інтернеті, шукала цікаві рецепти».
Так з чоловіком розділили обов’язки: Валентин дізнавався все про кіз, породи, догляд за ними. А Олена вивчала все, що стосувалося молока, сирів. Паралельно ще п’ять років їздила на роботу у театр. Саме колеги першими скуштували сир Олениного виробництва. І він їм дуже сподобався.
«Чоловік знайшов інформацію, що є такі породи кіз, які дають не два літри молока на день, а п’ять-шість, — продовжує жінка. — І ми купили двох кіз породи ламанча та зааненської і зааненського козла. Вони народили козенят і дійсно давали значно більше молока. Одна з цих кізоньок уже «на пенсії». А інша перша у цьому році привела нам двох козенят».
«Ми обрали село і кіз»
Щодня їздити на роботу в Херсон було нелегко. А у Олени ще й з’явилися проблеми зі здоров’ям. І лікар порадив визначатися: або працювати у місті, або жити в селі. «Я обрала село і кіз, — каже фермерка. — Власне, після цього вибору і народилася наша ферма. Нас підтримали діти, а також мої колеги з театру. Директор театру Олександр Книга дуже любив сир, я його першим пригостила сиром власного виробництва. І з його легкої руки у мене з’явилися перші замовлення».
Назва екоферми, каже пані Олена, прийшла якось сама собою. «Породисті кози – інші, ніж звичайні, – розповідає вона. – Вони поволі прогулюються, милуються лиманом. І коли на тренінгу «Успішна жінка», у якому я брала участь, потрібно було вигадати назву для ферми, у мене перед очима виникли мої кізоньки. І я вирішила: буде «Лиманська коза». Згодом, коли готувала подарунки для своїх друзів, вирішила виготовити наліпки. І з дизайнером з театру розробили їх з цим написом. Так і з’явилася назва ферми, не змінили її ми і зараз, хоч перебралися на Київщину. Ця назва пов’язує нас з домом».
На дегустації відвідувачам пропонують кілька десятків різних сирів.
«Перших туристів до нас скерував теж Олександр Книга, – розповідає про розвиток туристичного напрямку фермерка. – Якось він водив екскурсію і попросив нас прийняти туристів. Я злякалася, відмовлялася. Але він наполіг, і до нас приїхали молоді міські ІТ-шники. Вони лежали на траві, обіймалися з козами, пили молоко, смакували сиром. Отримали задоволення і вони, і ми. Так почався новий напрямок нашої діяльності – козотерапія, як ми його назвали».
Під обстрілами
На початку 2022 року подружжя готувалося до нового туристичного сезону. «Якраз приїхала донька, – продовжує пані Олена. – І 20 лютого ми з нею планували нові туристичні локації, дегустації. Від того дня у нас надовго залишалися на деревах жовто-блакитні стрічки. Я їх не знімала, навіть коли окупанти зайшли в село, бо ті стрічки були як щось рідне, те, що пов’язувало з Україною. Проте довелося зняти, щоб не наражатися на небезпеку».
З перших днів повномасштабного вторгнення ворога на нашу землю багато людей виїхали з села. Проте Белозоренки не могли залишити тварин. Окупанти зайшли в село 25 березня. «Ми дуже боялися, але більше за кіз, ніж за себе, – згадує страшні дні окупації Олена. – Я молилася, просила у Всевишнього, щоб вберіг тварин. У нашому селі був один колаборант, він тримав корів і пригощав окупантів, тож вони мали що їсти і наших кіз не чіпали. А ось в сусідній Музиківці у фермера вирізали усе стадо. Ми ж прихищали усіх покинутих тварин — собак, котів. І саме кози, їхнє молоко та сир допомогли вижити не лише нам, а й сусідським родинам. А після деокупації ми дарували козенят родинам, які поверталися додому і бажали тримати кіз».
Деокупація стала для усіх великим святом. «Можна сказати, що одну Перемогу ми вже пережили. Сподіваємося, що скоро дочекаємося ще однієї — Перемоги України, – ділиться фермерка. – Ми думали, що після деокупації найстрашніше залишилося позаду. Але у нас через город — Лівий берег, тож були прильоти за прильотами. Одного разу снаряд влучив в наш хлів, на щастя, кози дивом залишилися живими. Проте чоловік отримав контузію, а наш працівник – важке поранення. І тоді ми замислилися про переїзд. Але не могли знайти місця, щоб нас прийняли разом з тваринами, у нас тоді було 30 кіз, 11 собак і 8 котів. Якось мені зателефонувала колишня співробітниця і повідомила, що у її знайомого, Олександра Сиулянського, є земля під Києвом, на якій колишня ферма. І він готовий надати її нам. Я поїхала туди. Мені все сподобалося, і ми прийняли цю пропозицію».
Проте залишалася проблема – як перевезти усіх тварин. І тут допомогли волонтери, Оленині колеги з театру. Так ферма «Лиманська коза» оселилася у селі Гвоздів Обухівського району. «Тут теж дуже красиві місця: пагорби, гай – схоже, як у нас в Станіславі, тільки немає води, – розповідає Олена. – Завдяки гранту від благодійного фонду «Право на захист» я пройшла навчання і отримала гроші на відновлення туристичного бізнесу. За грантові гроші встановили альтанку. Так само, як на Херсонщині, пропонуємо козотерапію, дегустацію сирів. Для військових робимо 50-відсоткову знижку на дегустацію, а козотерапія – безкоштовна. Десятивідсоткові знижки пропонуємо і внутрішньо переміщеним особам. Дітей приймаємо безкоштовно».
«Та, мабуть, найважливіше у нашій справі – це бачити щасливі обличчя людей, які приїжджають до нас, які можуть хоч на кілька годин забути про проблеми, тривоги і просто розслабитися», – каже Олена Белозоренко.
