«Оксано, я йтиму, – 25 лютого 2022-го обійняв за плечі кохану. – Не хочу, щоб воювати колись довелося моїм дітям». Вона, проживши з ним душа у душу дев’ятнадцять літ, розуміла: щоб хоч сотню разів перечила чи просила – не переконає. Того ж дня у південь повернувся з військкомату. Мав на збори дві години.
…Автобус мчав Захисників у невідомість. А рідні все дивилися услід. Юрій Пастухов із Володарки, що на Білоцерківщині Київської області, пішов захищати нашу землю добровільно. Залишивши улюблену роботу: такі ковані вироби виготовляв у своєму потужному цеху, як у казці. Не одне господарство на Білоцерківщині, й не тільки, хизується зробленими його золотими руками воротами, навісами, причілками… Будинок, який півтора десятка років тому з дружиною відремонтовували, модернізовували, розбудовували. Господарство, в оздоблення, озеленення якого вклав всю душу. Двох синів красенів, що завжди були основним сенсом життя. Кохану, без якої й дихати не міг. Ба власне заради них й пішов… Ба власне заради переможного завтра кожного з нас віддав своє життя. 48-річний навідник механізованого відділення загинув у важкому бою у Тернах на Донеччині напередодні Святвечора 2024 року.
Вам також може сподобатися
Юра з братом-двійнюком Володимиром народилися у селі Завадівка Володарської територіальної громади. Оскільки батьки з досвітку до смерку трудилися на фермі (батько завфермою, мама дояркою), двійнята зі старшими сестрою й братом, а також бабусею Оленою, що бавила всіх з пелюшок, мали чимало обов’язків, адже завжди тримали чимале господарство, та й городів вистачало. По закінченні дев’ятирічки Володимир вступив до училища, Юра пішов в старші класи. В армію призвали разом. Після армійської служби й закінчення навчання Юрія розподілили на роботу до колгоспу в сусідньому селі головним інженером. Коли ж колгоспи канули у Лету, перейшов у дорожники.
Волею долі саме на День дорожника 24-річний Юрій зайшов до крамниці, де стажувалася 18-річна Оксана. «Кохана, мій Володя нині свататися йде. Мене ж не беруть, бо неодружений. Тому давай одружуватися», – випалив уже через два місяці нібито жартома, але направду ключ від його серця був давно у неї.
Уже з маленьким Дмитриком подружжя подалося до Києва на заробітки. Хлопчика згодом привезли батькам. Оксана влаштувалася продавчинею, паралельно здобуваючи фах менеджера в Уманському інституті. Юрій працював у приватній фірмі. За п’ять років вирішили повернутися: чекали лелеку з молодшим синочком.
«Ми не мали багатих батьків, – розповідає Оксана. – Тож спиналися на ноги самі. Купили будинок. Роками робили все у ньому й біля нього. Юрій винаймав велике приміщення, щоб кувати свої шедеври. Придбав для цього необхідний транспорт. Він трудився сім днів на тиждень, рідко беручи вихідні. Як о сьомій виїздив, так в одинадцятій вечора повертався. За тим будівництвом, роботами на моря ми не мали часу. Проте на ковзанку чи в кіно дітей возили. Любили разом сідати в автівку і їхати на каву. Він називав мене кошеням і навіть так підписав в телефоні».
Війна тільки посилила справжні міцні стосунки. Юрій виходив на зв’язок за найменшої нагоди. Міг зателефонувати вночі, розмовляли годинами. З побратимами в складі Третьої Танкової чоловік звільняв Київщину, боронив Харківщину, Ізюмщину. У грудні 2022-го, оскільки підрозділ розбили, Пастухова перевели у резервну роту. Затим доєднали до 60-ої механізованої бригади. В її складі на бойовому шляху справжнього патріота були Бахмут, Харківщина, Донеччина, Лиман, Терни…
«На двадцятирічний ювілей нашого весілля, – не може стримати пекучих сліз ще зовсім молода вдова, – Юра приїхав у відпустку. Для нього ця дата, як і мої з дітьми дні народження, завжди були надважливими. Зійшлися рідні, друзі. За кілька днів я помітила, що чоловік уникає спілкування, гучні застілля йому, тому, хто міг на будь-яких весіллях запхати за пояс найзатятішого танцюриста й зачарувати прекрасним виконанням пісні, вже заважають. Війна його змінила, хоча про неї не розповідав ніколи».
У першій відпустці Юра обережно так розпочав розмову з коханою, мовляв, а що, якщо його уб’ють. Оксана обірвала на півслові. Бо була переконана: з ними такого статись не може. Під час однієї з наступних, коли вже вщент звідав нестерпного болю тотальних втрат, друзям зізнався: «Я йду туди, звідки не вертаються». А дружині сказав, що після Перемоги почнуть жити по-іншому. «Я залишу свій бізнес і піду на звичайну роботу, – планував. – Щоб мати час, щоб нарешті просто жити». «Старший син уже працює в ДСНС, молодшому за рік вступати», – розповідає осиротіла жінка.
Брата-двійнюка поранило в той день, коли Юрій пішов на своє вже останнє завдання.
…Юрій все частіше йшов на завдання. Попереджав, коли не буде на зв’язку три-шість діб. «Але я мала номер командира, – зізнається дружина, – й завжди допитувалася, чи виходили хлопці по рації на зв’язок. А у вересні мобілізували Володимира. Чоловік дуже хвилювався за нього й подавав клопотання за клопотанням, щоб забрати його до себе. Не вийшло. Напевно, добре, що не вийшло. 15 грудня 2024-го Юра пішов на завдання. Вперше за майже три роки сказав, що не знає, скільки не буде зв’язку. Володю ж того дня поранило (нині він на реабілітації після серйозного лікування). Наступного дня я набрала командира. Той запевнив, що все добре. Що на завданні можуть бути і десять днів. Вночі на 23 грудня мені наснився Юра з моїм покійним батьком. Тож, прийшовши з роботи, написала командиру. Він сказав, що все добре, їхня рація сьогодні озивалася. А у перший день Різдва я розповідала колегам, як варила кутю на Святвечір, а сльози лилися самі. Хоч за стільки часу виснажливого чекання я, попри плач і розпач, навчилася бути сильною. Кажу: сьогодні десять днів минає, отже, вийде на зв’язок. І тут мене покликав керівник. …«Прийміть співчуття: Юрій загинув». Не чула далі, кричала «Ні!», бо це ж ніяк не може бути правдою… За кілька днів, хоч, як мовиться, по ньому й прилетіло, опізнала. 31 грудня ми його похоронили. Стільки людей проводили його в останній путь. Стільки гарних слів лунало і продовжує досі лунати на його адресу від рідних, друзів, побратимів, просто знайомих. Ми зайшли в новий рік без нього. А по рації вони виходили тоді, бо бій тривав з 12 до 15.30. Просили підмоги. Її не було з кого дати… Найбільше нам не вистачає його розмов, бо завше все на нім трималося: радив, наставляв, підтримував. Він був настільки енергійним й життєлюбом, що досі всі стверджують: позитивнішої людини не стрічали».
Оксана щоранок починає з вітання із коханим. А щовечора розповідає йому, як пройшов день. Щоправда, він в домівці тепер на світлині. А ще в кожнісінькому куточку, бо все зроблено його золотими руками. «Оце пішла в бесідку, наплакалася, та й повернулася до хати, – аж голос вхрип від тих нестерпних сліз. – А ще він мені сниться. В костюмі. І стверджує, що живий. «Ти для мене завжди будеш живим», – запевняю його після такого сну. Як тяжко найдорожчих відпускати. Як тяжко зоставатися без них».
