Вони познайомилися у Польщі 4,5 року тому. Обом тоді ледь сповнилось по тридцять. Вона – дипломований бухгалтер з Хмельниччини. Він – фаховий будівельник й професійний масажист з Вінниччини. Трудилися на одному з тамтешніх деревообробних підприємств. Місяців три просто спілкувалися. Стільки, виявляється, мали спільних тем – ніби все життя знайомі. По закінченні «біометрії» треба було їхати додому. «Ти два квитки взяла?» – запитав жартома. «Я вже тоді ним дихала, проте не зізнавалася», – скаже вона згодом. Обов’язковою вимогою в ті часи була, пригадаймо, двотижнева ізоляція – коронавірус. «То що, сидітимемо ці довгі дні кожен на самоті? – несерйозно запитала Катерина Юрченко Олександра Пасічника. – Чи, може, нумо в одну хату?». «А давай», – підтримав. Каті аж дуже імпонувала Сашкова справжня чоловічність. «Розумієте, – зізналася у нашій розмові, – Саша – чоловік не за статтю, а за сутністю, за нього завжди говорили і говорять поступки, дії і вчинки». Два тижні, що жили разом в Катерининому будинку в Русанівцях на Летичівщині, збігли як день. Син і донечка жінки перебували з її мамою у Голоскові – карантин ж бо. «Мені повертатися?» – запитав чоловік, провівши кілька тижнів у себе вдома. «У мене двійко дітей, – нагадала йому та, яка вже навіть дала собі слово не заводити більше серйозних стосунків після невдалого досвіду подружнього життя. – Тож добре подумай». І він приїхав. Свого часу його сімейне гніздечко теж тріснуло, як мовиться, по швах.
Хоч переймався, як сприймуть незнайомця діти коханої, ті прив’язалися до нього одразу. «Напевно, Бог почув мої молитви, бо послав мені чоловіка, що став для мене моєю душею, – аналізує жінка. – Ми насолоджувалися щасливими митями, а такою була кожна зі спільно прожитих, будували плани і мріяли про спільну дитину».
13 лютого 2022-го Саша повернувся з Польщі. 14-го, на день закоханих, обоє раділи першому поштовху дитяти в животику. А 24-го почалася велика війна. Молодший брат жінки Володимир одразу подався до військкомату. «25-го ненька завезла Володю, якому якраз того дня сповнилося 27, з речами до військкомату, – гортає сторінки початку війни для їхньої родини Катерина Юрченко. – До місцевої тероборони записався й Саша, паралельно працюючи на будівництві». Війна, хвилювання, стреси зробили непоправне: на Великдень серце їхнього довгоочікуваного ненародженого хлопчика перестало битися. Коли вже була у лікарні, брат скинув відео, що дивом Господнім лишився живий. «Це, певно, так наш ненароджений синочок своїм життям врятував мого Володю, – міркує. – Хоч ця втрата нам з чоловіком далася непомірно важко».
Вам також може сподобатися
«До кінця листопада – початку грудня мені повідомлять, коли приїхати з речами до військкомату», – сказав цивільній дружині чоловік наприкінці 2022 року. «Хоч би не на мій день народження», – подумала. 1 грудня, у день свого 33-річчя, завезла з ненькою коханого до військкомату. Навчання. Житомир. 25-та десантно-штурмова. В середині січня вже був з побратимами на передовій.
Коли, вкрай зрідка, траплялася найменша нагода, розмовляли, списувалися, спілкувалися по відео. Олександр попереджав Катерину, коли і скільки не буде на зв’язку: спочатку чотири доби, затим п’ять, вісім, десять. Між виходами відпочинок тривав півтори доби. З нетерпінням чекала їх. «Я також тебе люблю і дуже хочу до тебе. Давай повінчаємося», – написав 11 лютого, вернувшись фактично з пекла. «Я згідна і до шлюбу, і на край світу. Лиш би з ним», – констатує нині виснажена чеканням жінка.
8 березня 2023-го Олександр вернувся з позицій, а 9-го мав заступати знову. Привітав з жіночим святом, традиційно запевнив, що кохає, оптимістично констатував, що все буде добре. Вперше повідомив, що керівництво не сказало, на який період йдуть. «Днів десять», – написав пізніше.
Ті довгі десять днів, як і всі попередні й наступні, молилася. Як же ревно вона молилася. Встановлений час збіг. Телефон мовчав. «Не виходив на зв’язок?» – не знаходила місця Сашкова ненька. «Ні», – відповідала Катя. Вона на той момент знову була в Польщі на роботі. Сашина мама почала оббивати військкоматівські пороги. В офіційному сповіщенні йшлося, що Олександр Пасічник зник безвісти 13 березня 2023 року в районі Червонопопівки, на Луганщині. Телефонували, шукали. Куди лиш не кидалися. «Ми ведемо бойові дії, а не займаємося пошуками», – відповідали в частині. Єдиний номер, який колись дав рідним «про всяк випадок», мовчав. Шукали по соцмережах. Писали, куди могли. На своїй сторінці аватаркою Катя виставила, що «бджілка чекає свого Пасічника». Прохали допомогти з пошуком. Згодом вийшов на зв’язок побратим. Його і ще одного хлопця Катя бачила на скинутому коханим фото. Тоді й не знала, як його звати. «Ми півтора місяця провели разом, були в одному окопі, – розповів боєць. – Того дня були дуже шквальні обстріли. Хотілося якнайглибше вкопатися, та це було нереально: сховатись неможливо. Закінчувались їжа і вода… Ми періодично залишали окоп і потім поверталися назад. Дорогою помітили, як хлопці з іншого підрозділу несуть пораненого. Саша ніколи не проходив осторонь, коли комусь потрібна була допомога. Тож пішли підсобити. І уже в наше скупчення прилетіло. Я опритомнів, коли мене вже винесли з поля бою. «Там є ще хлопці, яких треба врятувати», – констатував. «Там вже немає кого рятувати», – почув у відповідь. Боєць досі не знає тих, хто його виніс, щоб подякувати. Нині він продовжує лікування. Третій ж зі світлини, після поранення повернувшись на фронт, загинув влітку 2023-го».
Робота вдома завжди кипить
Не припиняючи пошуків, щиро розуміючи, що син, брат, коханий живий – інтуїції (та ще й всі вкупі) не підводять ніколи – родина натрапила на виставлене ворогом відео. Боєць, якого брали в полон, лежав з пораненням у голову. То точно їхній Сашко. Утім дві довготривалі експертизи у Дніпрі цю версію ні спростували, ні підтвердили: мовляв, ракурси наданих рідними і вирізаних з відео фото абсолютно різні (на відео видно тільки частину обличчя боком).
Акції протесту з вимогою повернути полонених додому стали для Сашкової мами і коханої традиційним щотижневим атрибутом. Повертаючись з чергової, на яку замовила новий прапор з логотипом 25 десантно-штурмової й написом «Чекаю свого Пасічника. Безвісти зниклі – не забуті!», гортала фото цього заходу. «На світлині за мною чітко виднівся голуб, що пролітав, – не в силі стримати виснажливих слів жінка. – Отже, має бути звістка. Наступного дня зателефонувала Сашина мама, що третя, київська, експертиза підтвердила: на відео Сашко».
Нині, хоч з моменту зникнення минуло 22 місяці, захисник не має підтвердженого статусу полоненого, бо, каже Катерина, ще не підтвердив Червоний Хрест. Його бджілка продовжує чекати. Щодня. Щомиті. Щогодини. «Я точно знаю, що він живий, – стверджує жінка, – не знаю лише, який у нього стан здоров’я. Проте це вже другорядне, головне, що живий.
Ні. Вона не просто чекає. Вона дійсно, як та білка в колесі, як та «Бджілка Пасічника», невтомно наближає Перемогу. Вже більше року з одинадцятирічною донечкою Софією й частим залученням рідних, друзів виготовляє на фронт окопні свічки і розпалювачі. Минулоріч роздобути окопні свічки попросив Катерини брат. До слова, із десятьох дітей у родині, з п’яти братів троє захищають Україну. Софіїн батько теж боронить Україну. Оскільки просити не звикла, Катерина опанувала через інтернет методику виготовлення, з’ясувала, які матеріали ліпші, і, як мовиться, пішло-поїхало. Цієї продукції ніколи не буває багато. Тож використавши придбаний-принесений, оголосили збір парафіну через соцмережі. Відправляють окопні свічки і розпалювачі не лише рідним, знайомим – усім, хто потребує.
Захисники дякують дівчатам за турботу
«У мене стільки роботи, що не маю часу на власне роботу, – жартує Катерина, яка продовжує час від часу їздити на заробітки за кордон. – Вже під «виробництво» пів маминого будинку «окупувала». Рідні, знайомі, односельці збирають і зносять жінці картонки, бляшані баночки, за донати купують парафін. Бляшанки вітчим і брат обрізають до потрібних розмірів, жінка плоскогубцями загинає краї, щоб не були гострими. Ненька, коли донька на акції, «всаджує» картонну основу, племінниця знімає наклейки, сестри й куми приєднуються до заливання парафіну… Словом, робота кипить… Вони не втомляться до Перемоги. А про зустріч з родиною Олександра, якого, віримо, найближчим часом обміняють з полону, «Сімейна газета» напише найближчим часом.
Катерина Юрченко не втомлюється чекати коханого з полону
