Про професію педагога Наталія мріяла ще з дитинства. Дуже любила дітей, організовувала для них різні творчі посиденьки на вулиці в своєму селі. Крім того, вчителювали її мама і тітка.
Народилася вона в Єнакієвому, що на Донеччині, 24 лютого 1985 року. Але більшу частину дитинства і юності прожила в селі Бахмутського району, в хаті дідуся й бабусі. Після школи вступила в Бахмутське педагогічне училище, затим пішла працювати в дитячий садок. Заочно навчалася в Луганському педуніверситеті, а закінчивши, викладала українську мову і літературу в соледарській школі, куди переїхали жити з чоловіком- військовим, сином та донечкою.
«Події 2014 року змусили нас змінитися, – почала свою історію Наталія. – У школі намагалися робити все, щоб пояснити і дітям, і їхнім батькам важливість бути українцями, відстоювати свою державу, свою незалежність. Коли рашисти почали штурмувати нашу військову частину, то їм це не вдалося, бо військові таки відстояли її, не дали увірватися ворогам та захопити. Кілька днів у місті провисів російський триколор. Проте його зняли та викинули. А щоб ворожий символ не замайорів на нашій школі, директорка навіть наказала спиляти тримач для прапора…»
За словами Наталії, хоча над головами часто літали літаки, школа не припиняла очне навчання. Проте з перших днів рашистського вторгнення на нашу землю з дітьми проводили відповідну роботу з першочергових заходів безпеки. Всі ходили з бейджиками із зазначенням всієї необхідної інформацією про дитину. Часто влаштовували тренування – як діяти у разі обстрілів, щоб зберегти життя. Розповідали, де зберігається аптечка, показували, куди ховатися. Всі мали по кілька сім-карт різних операторів, бо часто зникав то один, то інший зв’язок. А також діти мали при собі адреси на випадок надзвичайної ситуації, куди їх потрібно було доставити, як сповістити батьків.
«У ніч на 24 лютого 2022 року мені наснився сон, що до нас приїхали гості, маємо святкувати… І раптом почалася велика війна: чутно вибухи, – пригадує жінка. – Прокинулася і зрозуміла, що ті звуки не лише уві сні. Зазирнула в інтернет, побачила новини… Пізніше зетелефонував чоловік. Він вже тижнів зо два постійно перебував у своїй військовій частині. Сказав, щоб удома не залишалися. Спочатку не послухалася, думала, що все обійдеться. Проте у нас вже давно була зібрана «тривожна валізка», аптечка, а чоловік навчив надавати першу домедичну допомогу. Тож знали, як діяти у надзвичайній ситуації».
Оскільки про активну проукраїнську позицію Наталії знало чимало містян, тривожитися таки було варто. І коли жінка дізналася про погрози проукраїнськи налаштованим жителям міста, а також і навідування до їхніх помешкань, вирішила не ризикувати дітьми та їхати до батьків у село. «Там пробули кілька днів, – розповідає Наталія. – Один раз повернулася в Соледар по речі. Розуміла, що додому повертатися дуже ризиковано: одного ранку можна прокинутися і застати на вулиці вже зовсім інших військових. Крім того, дуже хвилювалися за чоловіка… Але в один із вечорів він зателефонував і наказав виїжджати з Донеччини негайно. За ніч знайшли машину. Їхали разом з іншими родинами військових».
Тоді Наталія не встигла забігти до своєї квартири. А коли минали військову частину і знали, що там готуються до бою з ворогом їхні рідні і що не можуть з ними побачитися навіть на мить, на очі мимоволі навернулися сльози. «27 лютого були в Дніпрі. Ми мали сісти в евакуаційний потяг, що прямував на захід. На вокзалі була сила-силенна людей. Довелося чекати до вечора, поки подадуть вагони. У потяг змогли потрапити з третьої спроби. Дуже боялася, що загублю дітей. Я піднімала руку вгору, щоб бачили мене. А ще орієнтиром був великий піксельний наплічник у мене за спиною. Діти витерпіли, йшли, а інколи бігли поруч. На їхніх очах раз од разу з’являлися сльози. Мовчки ковтали їх і продовжували рухатися у напрямку вагона… Всередині наші п’ятеро дітей сиділи на другій полиці. Якось там спали, мінялися. В туалет пройти було нереально через забитий прохід у вагоні. Мусили терпіти. Наближаючись до столиці, чули вибухи, бачили спалахи. Провідниця наказала всім вимкнути телефони, не світити нічим, а дітей понакривати ковдрами на випадок, якщо від обстрілу посиплеться скло з вікон».
Ось так, у темряві, потяг поволі пробирався далі. Інколи стишуючись, інколи знову набираючи хід. «Їхали в обхід Києва. У Білій Церкві зупинилися, – продовжує жінка. – Але тамбури не відкрили. Ми чули, як люди на пероні стукали по вагону, просили впустити їх. А ми нічого не могли зробити. Вони плакали там, а ми плакали тут». Потяг зупинився у Львові. Звідти Наталія з дітьми потрапила в Коломию, де прожили півтора року. Син з дочкою пішли до школи, а вона продовжувала дистанційно викладати у своїй, а також у Фонді «Ізоляція», який спеціалізується на культурних ініціативах.
Через пів року родина вперше побачила тата. Він приїхав у коротку відпустку. А коли проводжали його назад, донечка всю дорогу трималася за вікно електрички, де він на прощання притиснув долоню з іншого боку вікна. «Ми навіть не думали виїжджати за кордон, бо знали – йому буле легше, що ми недалеко від нього, що він зможе приїхати і побачити нас, – каже Наталія. – Я неодмінно поїду додому, коли буде наша Перемога. Думаю, що поживемо у дідовому будинку, поки відновлюватимуть Соледар. А ми допомагатимемо у цьому. І школу відбудуємо. Донечка вірить, що обов’язково закінчить рідну школу».
