Народився Тарас 20 липня 1985 року в роду, котрий славився січовими стрільцями, героями повстанської армії, українськими патріотами…
«Наш предок по татовій лінії був вільним козаком та вщент спалив панський маєток, коли пан вирішив скористатися правом першої шлюбної ночі з його молодою нареченою-кріпачкою, – почала свою історію Надія Щирба. – А до цього дівчина загинула, вистрибнувши з вікна. Австро-Угорщина, куди втік від панської помсти козак, відмовилася видати його, бо він був майстром на всі руки. Обидва мої діди – січові стрільці. Бабця зуміла викупити у поляків свого чоловіка, якого після страшних побоїв везли на страту, та виходила. Тато мій Антін Величенко служив в УПА, мати Стефанія Захарків була там зв’язковою. Москалі роздобули списки, заарештували спочатку маму. Тато ж був поранений, переховувався у своїй криївці, але видали сусіди… Обидвоє отримали по десять років таборів, відбували покарання в Сибіру. Познайомилися на будівництві фунікулера в Казахстані, куди після відбуття строку потрапили молоді люди. В Україну їм дозволили повернутися лише в 1956 році, коли мама була вже на дев’ятому місяці вагітності. Через усі табори вона зуміла пронести іконку Матері Божої Неустанної Помочі та молитовник, який їй крадькома передала бабуся. За те, що сама правила службу, не раз потрапляла в карцер. Вдома, на Тернопільщині, народилася моя сестра, а потім – я».
Надія Антонівна зростала в родині, в якій добре розумілися, наскільки небезпечно висловлюватися на людях щодо свободолюбства та національної свідомості. Час від часу її тата забирали кадебісти, і мама тоді дуже плакала. Дівчина закінчила Тернопільський фінансово-економічний інститут та майже все життя пропрацювала бухгалтеркою.
«У 20 років вийшла заміж. Чоловік, Михайло Щирба, теж був з непростого роду. Його діда через просвітницьку діяльність заарештували за два тижні до початку нападу Німеччини на Союз. Один з конвоїрів пропонував йому втекти, проте через гордість та впевненість у своїй невинуватості він відмовився… Скільки не шукали його дружина, а згодом – діти, вдалося розшукати його слід аж у 1990-му. Факт його смерті зафіксували 6 січня 1941 року в Сибіру. Він помер у 37 років, його сину було 13 з половиною, а дочці, моїй свекрусі, – 9 років».
У Надії з Михайлом народилося двоє діточок. Старша – Оксана, молодший – Тарас. Ще будучи студентом Тернопільського політехнічного інституту, син став активним учасником Помаранчевої революції. Завжди мав проукраїнську позицію, був патріотом рідної землі, як і його відважні предки.
«Тарас працював на комунальному підприємстві «Тернопільміськсвітло». Був дуже світлою, щирою, доброю людиною. Завжди допомагав іншим, не міг терпіти несправедливості. У 2008 році одружився, – продовжує мати. – Іринка теж з Тернопільщини. В сім’ї народився Арсенчик. А коли в 2013 році в країні знову розпочалися буремні події, Тарас не зміг до них долучитися, бо от-от на світ мав з’явитися Максимко. Втім вже наступного року, коли меншому синові виповнилося вісім місяців, таки втік на фронт. Іринка, відчуваючи, що це може статися, заховала його документи. Проте Тарас скористався водійським посвідченням. Пізніше повідомив, що долучився до лав добровольців та поїхав на схід захищати територіальну цілісність країни. Хоча свого часу в армії не служив, швидко опанував зброю та зрозумів правила ведення бою. Щодня телефонував, просив не хвилюватися за нього. А через кілька місяців приїхав у відпустку. Як виявилося, отримав поранення в ногу. Добровольців тоді не лікували у шпиталях. Відправили додому, щоб одужував. Проте попередили, щоб не афішував свою рану як вогнепальне поранення…»
Через деякий час Ірина знову завагітніла, і згодом сім’я поповнилася Назарком. Тарас повернувся до цивільної праці, працював електриком. На певні періоди вирушав до Польщі на підробітки.
«Коли почалася велика війна, я розуміла, що син навряд чи сидітиме вдома, – каже мама. – В перший же день він з дружиною та дітьми поїхав до батьків Іринки в село. Тож зітхнула з полегшенням. Втім, вже 27 лютого Тарас зателефонував і сказав, що вже в дорозі на Київ… Що всі його побратими вже воюють, і він не може бути осторонь. Вже потім стало відомо, як сім кілометрів їм довелося йти пішки, бо жоден транспорт не їхав у тому напрямку. Після оборони Київщини та зачищення території від окупантів Тарас, який був розвідником, потрапив на Бахмутський напрямок. Перед цим кілька тижнів проходив навчання та став кулеметником. 27 листопада він заступив на бойове чергування поблизу селища Курдюмівка. Прийнявши самостійне рішення, з побратимом перейшли канал Сіверський Донець та півтори доби стримували навали москалів. Тоді розповідав з таким піднесенням татові: «Ми їх січемо, а вони наче гриби піднімаються і знову – на нас. Але ми їх знову нищимо. Нічого. Протримаємося. І ще до москви їх гнати будемо»… 29 листопада Тарас з хлопцями знову пішов на позицію змінити інших. Обіцяв зателефонувати вранці. Але так і не почули більше його голосу…»
Пізніше рідним розповіли, що на позицію прилетіла міна. Тарас, хоча й сам був поранений, встиг доправити в безпечне місце і передати медикам двох своїх хлопців. І повернувся назад. Проте наступна міна стала для нього фатальною. Безпритомного його доставили спершу до Бахмуту, але він потребував термінової операції, яку мали провести у Дніпрі. Та його не довезли… Вже потім з’ясувалося, що в тілі захисника було три осколки, один з яких, біля серця, не залишив йому шансів на життя.
«За два тижні до своєї загибелі Тарас отримав відпустку. Тиждень побув з родиною, натішився синами. І хоча мав повне право отримати відстрочку, оскільки мав трьох неповнолітніх дітей, казав: «А хто буде захищати вас і нашу державу? Ми з побратимами – одна сім’я. І я їх не покину», – згадує Надія Антонівна.
Також жінка не може забути, як страшну новину повідомили Іринці. Тоді молода жінка кричала, щоб не везли її мертвого чоловіка, щоб повернули живого…
Поховали Тараса Щирбу на Алеї Слави в Тернополі. Йому назавжди залишиться 37 років. Як і його прадіду, котрого закатували на засланні. За дивним збігом, старшому і середущому синам Тараса на момент його загибелі було 13 з половиною і 9 відповідно…
«Я не знала, як сповістити маму Стефанію про смерть улюбленого онука. Сьогодні їй пішов 103-й рік. Проте вона вже все знала… Сказала, що в молитві, яку щоразу промовляла за Тараса, якийсь голос повідомив, щоб не молилася за нього як за живого, бо він уже на небі. А також наказала мені бути сильною, щоб допомогти поставити на ноги трьох його синів», – крізь сльози промовляє жінка.
Ховали Тараса 5 грудня 2022 року, у день народження його Максимка. Посмертно Героя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А 19 грудня він став почесним громадянином Тернополя.
Вже завершуючи нашу розмову, Надія Антонівна наголосила: «Для нас усіх дуже важлива Перемога України. Ми так її чекаємо! Бо наша земля, українці своєю багатовічною жертовністю, героїчною боротьбою за правду і справедливість заслуговують на щасливе, мирне та вільне життя».
