Дитинство Юлії Миколаївни минуло в уже відомій на всю Україну, та й не тільки, Чорнобаївці. Після закінчення Полтавського кооперативного інституту в 1989 році за розподілом вона потрапила в Нововоронцовку, там же, на Херсонщині. Трохи попрацювала за своєю спеціальністю інженера-технолога підприємства громадського харчування, а потім багато років трудилася на посаді спеціаліста в місцевому управлінні соціального захисту. Вийшла заміж, разом з чоловіком Анатолієм ростили двох синів: старшого, Олександра, та меншого, Олексія. Молодим спеціалістам у Нововоронцовці надали будинок. Анатолій працював в аграрній галузі. На жаль, у 2017 році чоловік відійшов у вічність.
«Коли вперше ворог прийшов на нашу землю, сини навчалися, – почала свою історію Юлія Кругляк. – Сашко – у державному Криворізькому університеті, а Олексій – у коледжі столичного авіаційного університету там же, в Кривому Розі. Після коледжу, який закінчив на відмінно, він вступив на заочну форму навчання Харківського вишу, проте в 2016-му його призвали на строкову службу. Восени наступного року Олексій вирішив підписати контракт та до травня 2018-го воював з рашистськими окупантами на Луганщині. Має медаль учасника бойових дій. А коли контракт закінчився, отримав диплом та повернувся в рідний коледж вже як працівник».
Вам також може сподобатися
Син пішов на фронт добровольцем, але матері не зізнався, щоб не хвилювалася.
Незадовго до повномасштабного вторгнення Олексій переїхав жити в Дніпро. Влаштувався на завод, працював на верстатах з комп’ютерним управлінням. Олександр ще з 2021 року жив і працював вчителем в Бабинцях Бучанського району, що на Київщині. Саме він зателефонував мамі вдосвіта 24 лютого 2022 року і повідомив жахливу новину. «Я не повірила в те, що почула. Настільки нереальною була звістка. А далі почався суцільний жах: Саша опинився в окупації, давав про себе знати, коли вдавалося знайти зв’язок. Його прихистила вчителька-пенсіонерка. Я просила сина, щоб не зізнавався, що вчитель, бо чула, що педагогів рашисти розстрілюють. Саша казав, що до них заходили чеченці, перевіряли документи. Селищем часто їздили окупанти. Я місця собі не знаходила, хвилюючись за сина», – пригадує мама.
Олексій телефонував Юлії Миколаївні щовечора. Постійно давав поради, як поводитися при обстрілах, куди ховатися, що першочергово зібрати в тривожну валізу. Мама думала, що син воює в теробороні.
«Я не була налаштована виїжджати, – продовжує жінка. – Біля хати є добротний погріб, там можна перечікувати обстріли. Тож просто дотримувалися правил безпеки. Пристосовувалися жити в умовах війни. 21 квітня, у Чистий четвер, я, як завжди, готувала тісто на паски. Близько десятої зателефонував Сашко і сказав: «Мамочко, сядь, будь ласка. Я маю тобі щось сказати». Серце застукало, стільки думок промайнуло в голові… Почала допитуватися, що сталося. «Ти сядь, будь ласка», – знову попросив. Сіла. «Наш Льоша загинув», – як грім серед ясного неба почула зі слухавки».
Як? Чому? Де? Як це могло статися? Не може бути! Це не він! Мати не чула і не хотіла прийняти почуте. «Це він, мамо. Мені хлопці фото прислали. Я впізнав Льошу. Він ще від 26 лютого добровольцем пішов на фронт. Не казав тобі, щоб не хвилювалася», – повідомив старший син.
Олексію Кругляку назавжди буде 28 років.
Трагедія сталася в районі Трудолюбівки, що за 20 кілометрів від їхньої рідної хати. Село навіть входить до складу Нововоронцовської громади. У ліве око хлопця чи то снайпер влучив, чи то осколок прилетів. 23 квітня тіло сина в Апостоловому впізнала мати. Того ж дня, під невщухаючі обстріли, Героя поховали в рідному селищі. Старшому солдату, стрільцю-снайперу Олексію Кругляку було лише 28 років. Не зміг востаннє попрощатися з братом Олександр: Київщину тільки-но звільняли від рашистів. Юлія Миколаївна просила сина бути обачним, не вирушати в дорогу, якщо є якась загроза, бо дуже не хотіла втратити ще одну кровиночку.
У спогадах усіх, хто знав Захисника, він назавжди залишиться добрим і щирим, завжди готовим прийти на допомогу. У дитинстві дуже полюбляв рибалити, грав на гітарі. З відзнакою закінчив музичну школу. Знаходив спільну мову і з однолітками, і з молодшими – не раз був вожатим у пришкільному дитячому таборі. Часто разом зі своїм вчителем з історії, однокласниками брав участь в пошуковій роботі: розкопували місця, де велися бойові дії Другої світової війни, вивчали історію рідного краю.
Через три дні після похорону сина Юлія Миколаївна змушена була виїхати з Нововоронцовки. Селище почали дуже обстрілювати. Спочатку зупинилася в родичів на Кіровоградщині, а в липні переїхала на Київщину до Олександра. Тривалий час проходила реабілітацію з психологами, навіть довелося вдатися до медикаментозного лікування, бо не могла подолати поріг горювання.
Кілька разів жінка намагалася навідатися до рідної хати, проте щоразу потужні обстріли не давали реалізувати цю поїздку. Лише на річницю загибелі сина Юлія Миколаївна змогла на кілька днів повернутися на Херсонщину. Сили триматися на цьому світі та рухатися вперед жінці дає надія на нашу Перемогу. А ще на серці стає спокійніше, коли плете військовим шкарпетки, рукавички, сітки, донатить та співпрацює з волонтерами. Словом, робить усе можливе, що в її силах, для того, щоб швидше вигнати окупантів з рідної землі. У пам’ять про її Олексійчика.
