Від того ранку 29 листопада, коли її синочок вперше не надіслав вісточки, що живий, що все добре, Любов Михайлівна з чоловіком Миколою Михайловичем вже місця собі не знаходили. Телефонували скрізь, де тільки могли хоча б якусь інформацію отримати. Сподівалися, вигадували різні причини: негоду, проблеми з технікою, телефоном… Проте дива не сталося – через три дні рідні дізналися про те, що їхній Віталик загинув.
…У минулому залишилися школа в рідному селі Бокиївка, що на Волочищині, тернопільський коледж, в якому Віталій Гайдай отримав спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів. Але на життя молодий чоловік вирішив заробляти в інший спосіб – поїхав за кордон, працював на будівництві. Спочатку Польща, затим – Чехія. От і того разу, приїхавши додому в зимову відпустку, він збирав документи, щоб навесні 2022-го знову вирушати по заробітчанський хліб.
Вам також може сподобатися
Повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю родину Гайдаїв застало вдома. До військкомату викликали одразу трьох: Миколу Михайловича та синів – старшого Володимира та меншого Віталія. Не взяли нікого. Проте їм ще не раз доводилося з отриманими повістками вирушати до територіального центру комплектування. І знову казали: чекайте.
«Віталій влаштувався у рідному селі на сільськогосподарське підприємство, – розповідає мати. – Треба ж було за щось жити. А в березні минулого року до нього на роботу прийшли знову з повісткою. Пішов. Бо казав, що ховатися не буде. Якщо викличуть, значить потрібно йти воювати. Хоча в армії не служив. Обіцяли, що буде служити і ремонтувати військову техніку. Тож 28 березня вранці ми провели його до центру комплектування».
За словами Любові Михайлівни, син зателефонував вже з Кам’янця-Подільського. Повідомив рідним, що відправляють додому, що не підходить, бо дуже молодий, що спочатку треба проходити строкову службу. «Але через деякий час знову телефонує та каже, що покликали в інший кабінет і повідомили, що буде сапером, – продовжує мати. – А він і не відмовлявся. Треба, то треба. Навчали його цій справі два місяці. Ми двічі до нього навідувалися, бо кілька разів хворів: підхопив коронавірус. Навіть у лікарні лежав».
По закінченні навчання Віталія відправили до Звягеля (до листопада 2022 року – Новоград-Волинський – прим. авт.) А через три дні повідомив матері, що його з іншими військовими кудись везуть. Як виявилося, потрапив Віталій Гайдай на Куп’янський напрямок, на Харківщину. Про свою війну, про завдання, які виконував, батькам майже не розповідав. Хіба що коротко: «Йду на роботу» або «Прийшов з роботи»… Здебільшого запевняв, що все в нього добре, що хороші побратими служать з ним. «На його 22-й день народження, який відзначав 26 червня, хлопці організували Віталику торт, гарні вітання, які можна було придумати на передовій. Особливо підтримували нашого сина, допомагали, підказували Микола й Олег. На жаль, ми не знаємо їхніх прізвищ», – каже Любов Михайлівна.
Часто батьки надсилали синові передачі. Збирали необхідне й школярі, вчителі, селяни з Бокиївки. «Якось розмовляли по відеозв’язку, а він такий брудний, чорний. Я запитала, чому такий, а Віталик відповів, що часто працюють у лісі, який горів. Тож усе в сажі…» – ділиться спогадами мати.
25 вересня Віталій з побратимами поверталися з бойового завдання. Їхня машина потрапила під мінометний обстріл. Якоїсь миті автівка підлетіла та сильно гахнулася об землю. Хлопців добряче тряхнуло. У Віталія від такого удару змістилися диски в хребті, тож його довелося евакуйовувати з фронту. Близько місяця лікувався в Чугуєві та проходив реабілітацію в Харкові. Мати з батьком один раз змогли провідати його. Хто ж знав, що тоді бачилися востаннє?..
Після лікування хлопцю дали десять днів короткої відпустки, щоб навідався додому. Проте не судилося: сказали повертатися на свою позицію, бо не було кому замінити його. Не пустили Віталія навіть провідати хвору маму, яка в серпні перенесла дві операції… «Він ніколи нам не жалівся, не нарікав на службу, – продовжує Любов Михайлівна. – Завжди казав: «Хто, як не я?» 28 листопада ввечері він набрав нас, я попросила увімкнути відеозв’язок. А він: «Мамо, я не маю часу. У мене п’ять хвилин на збори. Я вже рано тобі зателефоную».
Жінка не може стримати сліз, розповідаючи про ті найдовші і найважчі в їхньому житті три дні невідомості. Як з мольбою дивилися на екран телефону, очікуючи, що їхній Віталик вийде на зв’язок… Як телефонували скрізь, куди знали, шукаючи інформацію про сина… Як поспішали у військкомат, щоб дізнатися правду про свою кровинку… Як зажевріла іскринка надії, коли військові повідомили їм, що такого прізвища у списках загиблих і безвісти зниклих немає…
«Ми мали вже чимало всіляких номерів телефонів, бо 16 квітня 2023 року поблизу Хромового на Бахмутському напрямку безвісти зник мій брат Іван, – каже Любов Михайлівна. – Ми досі нічого про нього не знаємо. Тож і в Харкові вже мали знайомих. Вони й знайшли інформацію, що Гайдай Віталій Миколайович загинув. А вранці до нас додому приїхали з військкомату…»
У ті жахливі моменти в житті родини їх підтримало чи не все село. І староста села Світлана Гальміз, і директор школи Світлана Сибіга, директор Відділу насіннєвої лінії ТОВ «Волочиськ-агро» Олександр Сибіга, сусіди – всі згуртувалися у спільному горі. Адже багато хто знав Віталика, спілкувався з ним. Про хлопця відгукуються лише гарним і добрим словом. Навіть на підприємстві, де пропрацював не так довго. «З перших днів роботи Віталій увійшов у наш колектив товариським, доброзичливим, працелюбним, старанним, завжди приходив на допомогу, – так розповідає про хлопця його колега Ольга Гавара. – Він завжди приносив тільки позитивні емоції. Не раз сама зверталася до Віталика по допомогу і досі згадую його теплі слова: «Все буде добре, все зробимо, Петрівно…» Ми втратили свого наймолодшого колегу. Він завжди буде в наших серцях. Вічна пам’ять тобі, наш Герою!»
Побратими Віталія також зазначали, що хлопець був дуже старанним та товариським, на нього завжди можна було покластися. Не підводив, не перекладав на когось свої обов’язки. Вони й розповіли згорьованій родині, що своє останнє завдання Віталій виконав. У групі, яка вдосвіта поверталася з нього, було четверо бійців. По них ворог відрив вогонь зі протитанкової керованої ракети. Командир і Віталій Гайдай загинули миттєво, а їхні побратими отримали поранення. Їх одразу евакуювали з поля бою, а тіла вдалося забрати лише наступного дня.
Поховали Захисника в рідному селі Бокиївка. Для рідних, односельчан, знайомих та друзів Віталій Гайдай – назавжди Герой. Проте, щоб більше людей дізналося про його вклад у спільну Перемогу над рашизмом, його мужність та самовідданість задля порятунку країни організували збір підписів під петицією щодо присвоєння бійцю звання Героя України. Рідні просять усіх небайдужих віддати свій голос за Віталія Гайдая.
