З 4-го класу він мріяв стати лісником. Бо їхня оселя в рідному селі Корначівці, що на Ярмолинеччині Хмельницької області, була поруч із лісом. Тож з дитинства разом з мамою Оленою та на рік молодшим братом Олександром звик збирати ягоди, гриби, заготовляти дрова. Словом, ліс і годував родину, і вабив своєю красою.
«На випускний Ярославу купили сорочку і костюм за гроші, які виручили з продажу суниць, – розповідає мама. – Діти не з чужих слів знали ціну праці. А коли у 2017 році настав час вчитися далі, старший син довго не роздумував – вступив до Сторожинецького лісотехнічного коледжу, що в Чернівецькій області».
Вам також може сподобатися
Трудовий шлях хлопець розпочав молодшим майстром у Чемеровецькому підприємстві «Агроліс». Насаджував молодняк, брав участь у лісозаготівлі тощо. А приблизно через рік вирішив їхати на заробітки за кордон.
На фото: Мама Олена Василівна сподівається, що за сприяння місцевої влади Ярославу Корнілецькому в селі встановлять меморіальну дошку.
«Ярик мріяв про пилораму. Хотів відкрити власну справу і вдома працювати з деревиною. А на це потрібні були немалі кошти. Тож мусив їх заробити. Спочатку подався до Польщі, затим в Чехію, в Німеччину. Працював в зоопарку, експедитором, озеленювачем…» – каже Олена Василівна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був у Німеччині. А мама з Олександром – на заробітках у Польщі. Часто спілкувалися телефоном. Ярослав запевняв рідних, що в нього все добре, що працює… А насправді 10 березня 2022 року вже записався до батальйону тероборони, повернувшись додому.
Про те, що син став на захист країни, Олена дізналася випадково від знайомих. Проте син не зізнавався, бо не хотів, щоб вона хвилювалася.
«Тоді ж, у березні, я приїхала в Україну, і його відпустили до мене побачитися на 15 хвилин, – продовжує мама. – Відтоді син служив і в тилу, і в зоні бойових дій на Сумщині. Але все це дізнавалася не від нього. Мав звання молодшого сержанта, був гранатометником у 86-му окремому батальйоні територіальної оборони».
Доля допомогла побачитися рідним ще двічі. У червні 2023-го на три дні поїхали в Карпати на відпочинок. А в лютому наступного року зробив мамі та братові сюрприз – навідав їх у Польщі. Мав пробути з ними кілька днів, але отримав звістку про загибель побратима. Тож зібрався і повернувся в стрій. На той час його бойовий шлях тривав на Херсонщині. Тоді гаряче було в Кринках, куди і Ярославу раз довелося переправлятися…
«Він наче щось відчував: коли в 2023 році ставили пам’ятник в селі бабусі і я хотіла залишити собі місце біля неї, Ярослав сказав, що він тут лежатиме… А 31 травня 2024-го зателефонував усім рідним, поспілкувався, почули його голос. Казав мені: «Я ще раз зайду – і все. Більше не можу». Але не судилося повернутися», – знову переживає той біль мати.
Про те, що сталася біда, Олена Василівна відчула із повідомлень з села. Їй у Польщу писали і запитували, що з Яриком. Писала і його дівчина, з якою в липні мав одружитися. Мріяв про весілля в українському стилі, яке влаштували б у нашому клубі…
«Вони вже всі все знали. Але мені не хотіли казати… Аж Сашко потім зізнався: «Мамо, нема вже нашого Ярика…» – не може стримати сліз Олена Василівна.
Поховали Захисника 18 червня в рідному селі. Ярославу Корнілецькому – назавжди 26 років.
Від побратимів рідні згодом дізналися, що загинув Герой 8 червня 2024 року поблизу населеного пункту Ольгівка Херсонської області під час виконання бойового завдання. Їхню групу окупанти розстріляли з артилерії…
«Кілька днів не могли забрати тіло через постійні вибухи. Але завдяки їхній медикині змогли його витягти та передати нам», – каже мама.
Рідні знають, що президент підписав указ про нагородження Ярослава Корнілецького орденом «За мужність» ІІІ ступеня, але його ще не вручили родині.
«Я часто переглядаю його фото. І знаєте, немає жодного, де б він був засмучений. Завжди веселий, усміхнений, радісний. Таким він був у житті – розбишакою, жартівником, душею компанії та дуже товариським. Нам так його не вистачає… Цей біль від його втрати вже ніколи не полишить».
