Олена та Олександр були знайомі ще зі школи. Обидва зростали у рідному Маріуполі, там навчалися, робили перші кроки на трудовій ниві. Дівчина чекала його з армії. Відбув строкову службу в Азербайджані. Був водієм.
«Саша з дитинства мав дві пристрасті – море і машини, – почала свою історію Олена Іщенко. – Любив їздити, ремонтувати, розбиратися в усіх механізмах. І освіту здобував відповідну: спочатку місцеве технічне училище, затим Ростовський морський університет. Оскільки завжди марив морем, влаштувався моряком, ходив на кораблях на посаді моториста. З початку 2000-х років обходив увесь світ».
У подружжя в 1990 році народилася донечка Христина. З кожного рейсу найріднішим Олександр віз заморські гостинці, з захопленням розповідав про життя за океаном. А вони по шість-дев’ять місяців, а інколи й більше року чекали на нього вдома, пильнували домашній телефон, щоб, бува, не пропустити такі нечасті і довгоочікувані дзвінки.
«У 2015 році Саша якраз повернувся з рейсу і сказав, що йде воювати в АТО. Що там вже є його хлопці-моряки. І я знала, що рішення вже прийняте. Чотирнадцять місяців на Донецькому напрямку він возив снаряди, поранених, бійців… А повернувшись до цивільного життя, знову пішов у моря», – розповіла дружина.
З листа Олександра Іщенка: «Я вижив у Донецькому СІЗО, де мало кому вдавалося витримати, лише тому, щоб дізнатися, що з вами все добре».
Коли вдавалося родині нарешті побути разом, часу на відпочинок завжди не вистачало. Як і коштів. Будували будинок в Маріуполі, вчили донечку… Лише раз усім вдалося побувати на морі в Туреччині.
«17 лютого 2022 року Саша прийшов з рейсу, – продовжує Олена. – Вирішив зробити нам подарунок – придбати путівки на відпочинок за кордон. Але не встигли… Через десять днів після початку повномасштабного вторгнення чоловік сказав: «Плач не плач, але я йду воювати. Я здоровий чоловік і вдома відсиджуватися не буду». Його взяли в «Азов». Кілька тижнів ми нічого про нього не знали. Вже потім з’ясували, що був на Азовсталі».
У перші дні великої війни квартиру, в якій мешкали Христина з чоловіком та двома маленькими донечками, розбомбили. Сім’я переїхала до мами. Проте переважну більшість часу всі мусили ховатися у погребі. 8 березня в будинок прилетіло. Другий поверх був зруйнований. Прихистили сусіди. Проте часто мусили перебувати під землею. Їжа закінчувалася, було дуже холодно.
«13 березня Саша зміг нас навідати. Дуже хвилювався за усіх. Просив виїжджати. Але тоді ніхто не мав змоги покинути місто. Наостанок обійняв нас, ховаючи очі, на яких вже з’явилися сльози… Останні його слова: «Дуже люблю вас і шкодую, що вчасно не вивіз звідси». І побіг до машини, яка на нього чекала…»
Через два дні відкрили перший коридор для цивільних. Олена відправила цією колоною на підконтрольну Україні територію донечку із зятем та дітьми, яким було два і чотири роки. Сама ж залишилася чекати свого чоловіка.
Після другого прильоту будинку Іщенків не стало. Разом з сусідами та домашніми тваринами, яких вдалося врятувати, Олена вирушила на дачу в Мелекіне. З собою встигли взяти лише документи, дві іконки та дещо з речей. Всі мали поранення, контузії. Лікувалися, рятували одне одного.
«Ми їхали і бачили, як російські тварюки розстрілюють машини і людей, які їм не сподобалися, – пригадує Олена. – Довкруж все горіло і було розбите. Але нам пощастило. Проїхали. Там не було ні світла, ні зв’язку. Не знали ні що з Олександром, ні як діти. І коли через якийсь час нарешті вдалося почути голос дочки, яка повідомила, що вже в Дніпрі, полегшено видихнула. Але Христина молила, щоб я виїжджала, бо знала: Маріуполь окупований. Спочатку не могла цього зробити: на блокпостах дуже перевіряли, особливо шукали азовців та їхніх рідних. І все ж таки 12 квітня наважилася. Окупантам казала, що чоловік – моряк. Показувала його фото в телефоні, мовляв, свіже з корабля… У мене брали відбитки пальців, перевіряли речі, морально принижували. Коли всі 22 блокпости вже були позаду і в Дніпрі мене зустріли діти, нарешті змогла дихати вільніше. Але душа продовжувала боліти за Сашу».
Вже у Дніпрі почалася Оленина боротьба за чоловіка. Після того як у травні 2022 року бійці «Азову» вийшли у ворожий полон з території Азовсталі, виконавши наказ командування задля збереження життів особового складу, вона найняла адвоката та почала звертатися, куди тільки могла. Щоб урятувати коханого.
13 місяців від пробув у Донецькому СІЗО. Місці, в якому багато хто з полонених не вижив. 12 червня 2023 року в Ростові почався суд над 22 азовцями, з яких восьмеро – жінки. Їм інкримінували статті за вбивство мешканців, за тероризм. Всіх утримували в Ростовському СІЗО № 2.
«Довгі місяці їх судили. Незважаючи на те, що серед усіх них більшість були просто медиками, кухарями, механіками… Врешті їм дали по 20-26 років тюрми».
Свого Сашу на нечастих фото з судилища рідні змогли впізнати лише по очах. З колись квітучого міцного чоловіка, котрий важив понад 90 кілограмів, на них дивився змучений і виснажений дідусь вагою 40 кілограмів… Дружина двічі намагалася потрапити на суд. На ворожому блокпосту дивилися її паспорт і нахабно розвертали назад, кидаючи вслід: «Це вже не ваша земля».
Олена: «Саша не терпів, коли при ньому когось били. Особливо заступався за жінок»
За спогадами побратимів, яким вдалося вижити і повернутися в Україну, Олександр для усіх був рятівним маячком. Він зумів відстояти, попри знущання, молитовник, який йому колись подарувала теща. І читав його в камері. Бувало, у приміщенні, розрахованому на шість осіб, утримували понад 20. Іщенко, незважаючи на побої, писав нечасті листи і розмовляв виключно українською. Хоча до війни був російськомовним. Він підтримував бойовий дух українських бранців, які після нелюдських тортур втрачали віру і бажання жити.
«У 2019 році Саша переніс інфаркт. Довго відновлювався. Спілкуючись з адвокатом, ми дізнавалися, що йому, як й іншим, задля розваги російські кати надягали на голови пакети і чекали, поки закінчиться повітря… Але він витримав. Коли били, падав – серце не витримувало. Але підіймався і знову заступався за інших. Його знову били… Пропонували переходити на їхній бік, та Саша не погоджувався. І знову били… Інколи через адвоката змогли передавати трохи їжі. Скільки не зверталася до Червоного Хреста – марно. Там лише розводили руками, відмахувалися і байдуже відповідали: «А що ми можемо зробити?» У 2024 році я поїхала до Швейцарії на саміт Миру. Нас не почули. А через місяць адвокат повідомив, що Саші вже немає…»
Рідні знайшли людей, які за гроші допомогли доправили тіло Олександра через Молдову літаком, затим автівкою до Дніпра. Бо не хотіли, не могли чекати чергових обмінів тілами, які могли затягтися на місяці…
У висновку рашистів значилося, що «причина смерті невідома». Але в Дніпрі експертиза показала, що в нього переламані ребра і пробита грудна клітка. Помер від больового шоку. Що сталося тоді, родині достеменно невідомо. Можливо, колись про це розкажуть ті, хто був з ним у камері. Коли повернуться додому. Але багато хлопців чули, як він, вже помираючи, кликав дружину…
Олександра Іщенка поховали у Дніпрі. Як Героя. Незламного і мужнього. Нескореного. Рашисти обірвали його життя у 55 років. В останньому листі до дружини він просив не сварити його: «Якби повернути час, я б вчинив так само. Я б пішов захищати свою землю».
Жити далі Олену надихають її красуні-онучечки, донечка. «Дві королівни і принцеси» – саме так називав їх найкращий чоловік, тато і дідусь. Про своїх дівчат він часто розповідав тим, хто був з ним у неволі.
Сьогодні Олена робить усе, щоб не дати імені коханого загубитися. Його світлини є в музеях, меморіалах, виставках… Разом з Христиною та дівчатками дуже чекають Перемоги, хвилюються за зятя, чоловіка і тата, який нині теж боронить Україну.
