Тарас Рибчак був взірцевим командиром і добряком, яких нема
37-річний львів’янин, уродженець села Голешів, що на Львівщині, старший солдат, командир розвідувального відділення одного з підрозділів ССО Тарас Рибчак перейшов із земного до небесного війська 3 грудня 2023 року. Проклята війна назавжди осиротила батьків, дружину з донечкою, рідних і друзів. Другокласниця Міла й досі не може сприйняти жахливу новину, як і усвідомити, чому вона не може зателефонувати до тата. А сестра переконана, що брат, із яким були нерозлийвода, допомагає їй з небес.
Вам також може сподобатися
До його позивного «Чак» бійці справедливо додали «Сталевий». «Припускаю, що він міг стати як похідним від прізвища Рибчак, так і тому, що кумиром брата змалку був Чак Норріс, майстер бойових мистецтв, – розповідає сестра Тараса Рибчака Тетяна. – Він ледь не з пелюшок захоплювався бойовиками й завжди прагнув усіх захищати й всім допомагати». «Ми називали його Тарік, – пригадує про одного із найкращих своїх побратимів Віталій. – Хотіли змінити позивний на «Добряк». Не встигли… Він був настільки добрим і щирим, якимось навіть по-дитячому безпосереднім. Ні складнощі життя, ні нелегкі буденності й навіть жорстокі реалії війни не робили його, як зазвичай усіх, навіть на йоту черствішим». Віталій, з яким Тарас народився в один день, 13 квітня, і з яким, як братів, поріднила війна, зізнається, що таких, як Тарік, більше не зустрічав. У цій людині вдало поєдналися сталева витривалість й вразлива м’якість, абсолютна безстрашність і боязнь зробити комусь боляче, бажання постійно розвиватися-вдосконалюватися самому й віднаходити час, щоб навчати-тренувати інших. Він умів за собою повести. На нього прагнули рівнятися, але водночас по-доброму робили зауваження, мовляв, не можна бути таким довірливим, безпосереднім, добрим.
Бійці розповідали рідним про неабияку витримку Героя. Якось він, побачивши розвідгрупу противника, що сунула на їхні позиції, одразу накрив орків шквальним вогнем зі свого кулемета, а тоді вісім діб відбивав атаки ворога, майже не відходячи від зброї. А одного разу старший солдат зі своєю групою у лісі натрапили на ворожі позиції. Професійно зайняли їхнє укріплення. Незважаючи на постійні артилерійські обстріли, Тарас забезпечив вогневе прикриття своїй групі, що дало змогу протриматись дві доби. Після цього успішно завели суміжні війська національної гвардії та витиснули війська ворога. Він напрочуд вміло і вправно мінував позиції ворога. Рибчака не спиняв найпекельніший шквальний вогонь, щоб винести з поля бою поранених. Він не боявся не лише нульових позицій, у самісіньке москальське лігво за потреби ліз.
«Тарас був настільки спортивно натренованим, – пишається дружбою Віталій, – що чи не усіх міг заткнути за пояс і при забігах на різні дистанції, і під час інших занять. Коли були в Німеччині на навчаннях, натренував мене стояти і ходити на руках. На навчаннях в Україні вчив хлопців ходьбі по мотузці, натягнутій між деревами. Одним передавав навички метання ножа, іншим – стріляти, мінувати. Він умів усе, завжди згоджувався на виконання найскладніших завдань. Не шкодував коштів на придбання необхідної для військових завдань амуніції. Захоплювався інтелектуальними іграми й задачами на логіку. Ми багато в нього перейняли. Стільки його фраз увійшли в наш лексикон».
«Тарасик, так я його називала завжди, – не вдається стримати сліз сестрі, – молодший від мене на рік і два дні. Ми були дуже близькі. Завжди і скрізь разом: до школи, в церкву, на розваги. Кожен з нас мав багато обов’язків, адже вдома завжди було чимале господарство. Він захоплювався історією й завжди розповідав мені цікаві історичні факти. А ще змалку любив спорт. Зі старого залізяччя, запчастин до техніки він сам майстрував нам на чому й чим займатися, створивши вдома ледь не професійний спортзал. Не було й дня, щоб ми разом не займалися. Проте у розбиванні дошки й цегли руками я вже була лиш помічником. Брат мріяв стати військовим, проте у виш вступити не вдалося. Строкову ж службу проходив у радіотехнічних військах». Закінчивши Львівський коледж будівництва, архітектури та дизайну, Тарас працював із командою в Україні й за кордоном, усе вмів у будівничій галузі.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, – гортає сторінки пережитого сестра, – батько своєю автівкою забрав Тараса з дружиною Тетяною й донькою Мілою зі Львова, де вони проживали, до себе в село. Тоді ж у порожній хатині прийняли родичів-переселенців. Тарас весь час моніторив новини й заявив, що таки піде до війська. Тато записав до Ходорівської тероборони. «Я не відсиджуватимуся тут», – наполіг за кілька днів. Навчання. Бойові шляхи. Найгарячіші точки… Він завжди переконував, що з ним все добре, тримаючи в секреті місце перебування. Лиш все частіше в телефонних розмовах просив нас усіх жити сьогоднішнім днем, не відкладаючи життя на потім. Ми з братом змалку розуміли одне одного без слів. Навіть в мовчанні по телефону чітко зчитували думки й настрій. Коли у нього щось там ставалося, я дуже гостро відчувала. Про страшні його моменти, про небезпеку, що чатувала поряд, про дива, які вберегли свого часу від смерті, розповіли згодом його побратими».
За кілька днів до загибелі брат віддав сестрі свій старий телефон і годинник. «Я не розуміла, що відбувається, – плаче жінка, – годинник того ранку раптом став нестерпно стискати руку, тиснути, заважати, свербіти. Я його зняла. За кілька хвилин він упав. Екран тріснув і згодом став зовсім темним. А на чоботях моїх чітко візуалізувався білий прозорий хрест. Що я не робила, як не стирала – марно. «Боже, віджени від мене погані думки і вбережи Тарасика», – попросила. На ранок хрест зник. А ось фатальна звістка розірвала світ: Тарас загинув 3 грудня о 10.09».
«Ніколи не дізнаєшся, на що ти здатен, поки не спробуєш», – життєве кредо справжнього українця, який вмів геть усе.
…Він так кохав свою дружину. Вони були гарним подружжям, з мріями і планами. Не чув душі у донечці, народження якої з таким нетерпінням чекав. Він був чудовим батьком: пеленав, годував, грався, навчав, любив, плекав, леліяв, виховував, навчав. Мілі довго не наважувалися сказати, що трапилося непоправне. Утім, хіба ж кудись від цього дінешся. Він був найкращим у світі сином, братом, дядьком. Він був одним із тих, хто, безсумнівно, своїми вдачею, розумом і хистом розбудовував би Україну після Перемоги. Утім війна чомусь зухвало забирає кращих.
