З 14 липня 2022-го рідний, такий затишний і комфортний Нікополь, що на Дніпропетровщині, щоночі (а згодом і цілодобово) глухнув від пекельних звуків, двигтів-здригався від обстрілів «Градами», раз по раз засвічуючись страшними вогнями-феєрверками. Як карткові спалахували і сипалися будинки, а ті, що вціліли, дзвеніли вікнами й усі тремтіли-хиталися. В місцевих чатах щоденно з’являлись повідомлення про вбитих, поранених. Перебігти бодай до якогось укриття небезпечно: не встигнеш – надто густо і низько летить. Тож довгих півтора місяця тоді 53-річна Вікторія Попова з кішкою-британкою Стефанією щоночі тремтіли в коридорі, мимоволі пригинаючись від гучних безперервних залпів. Кішка несамовито кричала, аж ревла від переляку. Вікторія Альбертівна ж в якомусь паралітичному ступорі мовчки дивилася на світлину єдиного сина й іконку, що вчепила на стіні, а на колінах затискала фото чоловіка. Геннадій пів року не дожив до цього пекла. «Ось і настав той час, коли живі заздритимуть мертвим, – шепотіла до нього. – Як же так? Як ти міг мене тут залишити?» Від постійного стресу Стефанію паралізувало, а згодом її серце зупинилося. Вікторія Альбертівна ж (мозок рятувався, як міг) все частіше почала ловити себе на тому, що пам’ятає лише початок артобстрілу, чому ж і як по його завершенні опиняється в зовсім іншому мікрорайоні міста – не знає.
Син з перших днів війни наполягав, щоб їхала до них з дружиною у Кам’янець-Подільський. Але старенька мама Вікторії Альбертівни відмовлялася залишати свою домівку (нікопольське житло сина, до слова, суттєво постраждало). «Втікай, доню, – наполягала старенька. – А я тут залишуся. Тут батько ваш похований і мама моя. Та й нічого зі мною не станеться».
28 серпня сіла у потяг «Запоріжжя- Львів». В посічених переповнених вагонах всі – від малого до старого – якось приречено мовчали, підібгавши під себе ноги. Усі вони, покинувши рідні домівки, їхали фактично в нікуди. Вікторія міцно стискала в руках кілька фото, що встигла схопити із дому, й ноутбук. У них – все життя. Спомини всю дорогу снували павутиннями в голові вимушеної подорожуючої. Рідний Нікополь вона покидала, лиш коли навчалася у виші. По його закінченні всі роки працювала вчителькою математики. Майже до повноліття сама виховувала сина, на кількох роботах постійно працюючи, вважаючи себе затятою холостячкою. Аж поки не звела доля зі знайомим ще за часів молодості чоловіком. «Геннадій для мене, моїх мами і сина став найсправжнісіньким заспокійливим, найміцнішою підтримкою, як мій тато, життя якого вкоротив інсульт, – не стримує сльозу вдова. – У нас було 10 років абсолютного безумовного щастя, ми жодного разу не посварилися».
Перед очима виринув образ щасливого Іллюші, який по закінченні металургійної академії у 2013-му здійснив свою найзаповітнішу мрію – став десантником, підписавши контракт із ЗСУ. А у 2014-му почалася війна. Як вона чекала і молилася, знає лише Бог.
«Я боялася засинати, бо одразу марилося, що мене кличе син, – зізнається. – Ставила в календарі хрестики, аби не пропустити, коли замовляти сорокауст. Я спостерігала, як війна змінює-змужнює мого напрочуд позитивного і завжди виваженого сина. Чула, як він кричить ночами, коли на кілька днів приїздив додому. Ні, не у відпустку – привозив побратимів «на щиті». Мені про ті події не розповідав нічого. З Геннадієм розумілися з півпогляду».
Як тішилася жінка, що у січні 2022-го син, заслуживши чимало нагород, врешті демобілізувався. Вони з дружиною Юлею, до речі, теж військовою, якраз на лелеку чекають. У Кам’янці-Подільському живуть. Тут їхня військова частина… За отримані виплати син придбав усю необхідну апаратуру, бо намірився втілити у життя свою заповітну мрію – стати відеографом.
Вікторія нині проживає у Кам’янці-Подільському. Фото з сімейного архіву.
«Мамо, я знову мобілізувався», – почула у слухавці 24 лютого. Знову почалися його бойові дороги… Вона ж з іншими вчителями плела сітки у школі. А у березні орки зайшли в Енергодар. За п’ять кілометрів, через Каховське водосховище, нікопольцям було видно всі жахіття…
З потяга зустрів Ілля. Як же личить йому майорська форма. 30 серпня Юлечка народила Марійку. А 1 вересня Вікторія Альбертівна мусила підключитися до занять онлайн у рідній школі. А ще – допомагала бавити малечу, разом чекали Іллю із Запорізького напрямку. Позитивну веселу маску, як належить вчителю, надіти не зуміла. Та й учням її вже не треба. Вони й досі, хто там залишився, мимоволі пригинаються під час занять в облаштованих вдома укриттях під час постійних артобстрілів, а у групі ледь не щоднини пишуть, хто в кого загинув.
«Я просто існую, – констатує жінка, – сумую за домом. Боюся туди повертатися. Але коли власниця квартири, яку винаймаю з серпня 2023-го, запитала, на який термін я орендуватиму житло, відповіла, що тільки-но звільнять Енергодар, лиш припиняться артобстріли, я в той же ранок вирушу до Нікополя. Хай там ще навіть не буде світла, тепла, води…»
Окрім основних уроків, Вікторія Альбертівна проводить багато додаткових занять. Не тому, що треба грошей, а щоб бути зайнятою, щоб відволіктися від сумних думок.
Найбільша відрада 55-річної нині кам’янчанки – Марійка, якій у серпні виповниться два роки. Потішить лелека небавом ще онукою чи онучком. Ілля вже три тижні як звільнився з лав Збройних сил за сімейними обставинами й врешті таки спробує себе у відеографії.
«Все, що не смертельно, можна пережити, – завжди вчив Вікторію її чоловік Геннадій. – Якщо у нас всі живі й не хворі, отже, у нас все добре». Вона з усіх сил намагається дотримуватися цього принципу і не впадати у відчай. От тільки ж як навчитись жити у війні? Нехай вже швидше буде Перемога!
