Коли людина робить те, що справді любить та до чого має хист, праця перестає бути просто обов’язком – це відкриває безмежні можливості для творчості та саморозвитку. У цьому, мабуть, добре переконався Сергій Дронь – талановитий музикант, самодіяльний композитор, поет, художній керівник Сумівської філії Бершадського центру культури та дозвілля, що на Вінниччині.
Сергій Іванович родом із Хрінівки колишнього Іллінецького району Вінницької області. На світ з’явився разом із братом Анатолієм – вони двійнята. Їхні батьки були простими селянами. Ще змалечку Сергій почав виявляти вокальні і музичні здібності. Довгі зимові вечори в їхній сім’ї були наповнені звучанням українських народних пісень, які вони співали разом.
Вам також може сподобатися
«Мама розповідала, що в її роду по лінії батька років сто п’ятдесят тому був відомий музикант, якого пани запрошували, щоб він грав, правда, нині невідомо, на якому саме інструментові, – каже чоловік. – А мамин батько Панкрат Гонтарук грав у духовому оркестрі. Можливо, від цього щось і мені дісталося. Дуже запам’яталося, як ми з братом у дитинстві залазили на піч і співали разом із батьками – тато баритоном, і у мами був гарний голос».
Коли ж у районному центрі відкрилася дитяча музична школа, хлопець із радістю вступив до цього навчального закладу. «В музичній школі п’ять років навчався по класу баяна і перший зі свого села закінчив її, – продовжує Сергій Дронь. – Наставником у мене був Богдан Іванович Сердюк – дуже хороша, мудра, талановита людина. Він прищепив мені любов до музики, мистецтва».
Навіть у війську юнак, попри зайнятість, не полишав улюбленого заняття. У клубі військової частини було багато музичних інструментів, тож він у вільний час брав баян і грав, інколи організовував музичні вечори. «Зі мною служили два хлопці з мого села, які до цього закінчили педагогічне училище, – веде далі Сергій Дронь. – Коли влаштовувалися на роботу, у відділі освіти їх запитали, чи не знають вони когось, хто грає на інструментах – у 14 школах району не було вчителів музики. Я пройшов співбесіду, і мене взяли на роботу вчителем музики в школу села Яструбинці».
Усе життя – з баяном у руках
У Яструбинцях Сергій зустрів дівчину своєї мрії – Катю, і молоді одружилися. Сергій працював учителем музики у школі й художнім керівником у сільському будинку культури. Заочно навчався в Тульчинському культурно-освітньому училищі на відділенні народних інструментів.
«Коли приїжджав на сесію, жив на квартирі разом із Віктором Чернегою – директором Сумівського сільського будинку культури, – поринув у спогади. – Я приїжджав до нього в гості у Сумівку. У них був вокально-інструментальний ансамбль, але не було кому грати на клавішних інструментах. Мені сподобалося село, в якому великий будинок культури. Так Віктор Михайлович і переманив мене до себе. Ми з дружиною і донькою переїхали у Сумівку, отримали житло, а мене взяли на роботу баяністом-акомпаніатором. Відтоді уже 37 років я у культурі Сумівки».
«Я всі роки дружив з учителями, учнями: взяв баян під руку – і до школи, – згадує ті часи він. – Брав участь у різних заходах, співали не лише учнівські, а й учительські колективи. Через мої руки пройшло багато дітей, тоді було з ким працювати. Завжди знаходив спільну мову і з дорослими, і з дітьми».
Звісно, щоб проводити роботу на належному рівні, потрібні були художні колективи. Так у 2000 році було створене чоловіче тріо «Веселі куми», до складу якого увійшли Сергій Дронь, Олег Подборський та Володимир Коренюк. «Тоді не було апаратури, співали під баян, – каже Сергій Іванович. – Але це було достойно – три чоловіки співали на три голоси. Ми співали веселі, ліричні, патріотичні, мої пісні, зокрема про Сумівку на слова Миколи Рибака».
Згодом був створений квартет «Подільські барви». Нині його учасники – Сергій Дронь, його дружина Катерина та Валентина й Олег Подборські. У 2005 році організували й вокальний ансамбль «Калинова мрія», який об’єднав сімох жінок і трьох чоловіків, закоханих у пісню.
За останні два десятиліття змінилося кілька директорів будинку культури. Нині ж уже сьомий рік Сумівську філію Бершадського центру культури та дозвілля очолює Наталя Тарковська, а Сергій Дронь – художній керівник закладу.
У пісню душу перелито
Свою першу пісню «Дорога» самодіяльний композитор написав ще у 1987 році. Наступна, про Сумівку, з’явилася через два десятки літ. Відтоді, як зізнається музикант, у нього й прорізався талант писати пісні. Його «Калина», «Марічка», «Сумівський коровай», «Моє село», «Поділля моє» та інші твори полюбилися слухачам. Одну з найкращих, за словами Сергія Івановича, пісень – «Козацьке серце» – він створив до ювілею соліста тріо «Веселі куми» Олега Подборського, яка стала візитівкою колективу. Потім була пісня «Повертайтеся, хлопці, живими», присвячена подіям на сході України, а ще «Мамо, вийди на поріг»…
«Після повномасштабного вторгнення був дуже пригнічений стан, але коли наші війська відігнали ворога, зрозумів: Україна переможе! – ділиться враженнями Сергій Дронь. – Виникла думка – написати про це пісню. Вона й з’явилася – «Ми свято вірим в Перемогу».
Нині у творчому доробку самодіяльного композитора три десятки авторських пісень, одинадцять із них написані в період з 2022 року, більшість – на патріотичну тематику. Більшість пісень – на його ж слова, але є твори й на слова земляків: Миколи Рибака, Валентини Царюк, Миколи Рудика, Наталії Ярмійчук-Запорожець, Лариси Натолочної.
Останнім часом Сергію Дроню додалося фізичних труднощів – далася взнаки спадкова хвороба очей, і він суттєво втратив зір. Однак Сергій Іванович по натурі оптиміст, він – приклад невтомної праці, творчого горіння та любові до людей, до рідного краю. Його пісні, сповнені щирості та душевного тепла, надихають, об’єднують людей і зберігають культурну спадщину. «Оскільки я майже осліп, нині баян, музика – це вже основа мого життя, – стверджує музикант. – Живу в селі, на городі вже робити не можу, бо не бачу. А коли беру баян в руки – я живу, там мені бачити не треба, я все відчуваю. Я щасливий, у мене гарна сім’я, родина, друзі, «Калинова мрія»… Щиро дякую за допомогу, за роботу колезі Наталі Тарковській і кожному учаснику художньої самодіяльності. Особлива подяка – моїй дружині Катерині, вона мої очі, вона й перший слухач моїх творів. Дружина все життя підтримує мене».
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
