Вам також може сподобатися
За Союзу в колгоспах часто підпрацьовували і підлітки. Наробляли трудоднів, які здебільшого зараховували старшим в родині. Проте діти з радістю поспішали на тік, де цілий день у гаморі та серед пригод проводили своє дозвілля.
«Гайда, сідайте на коструба (так називали дерев’яний плуг позаду коня, яким розгортали зерно на току, – прим. автора), швидше впораємося, – гукав Павло до дівчат, вже тримаючи темногривого Орлика за вуздечку. – Поки Григорій Павлович не бачить, треба встигнути».
Найменшому з нас тоді було років зо дванадцять, а найстаршому ледь виповнилося шістнадцять. Коня дозволяли брати, коли їздовий Петро не возив на ферму мішанку з полів. Тож кінь повагом розтягував плугом пшеницю по рівненькому асфальті, яку щовечора дбайливо збирали у величезні купи та накривали брезентом на випадок дощу. Дорослі, а особливо бригадир Григорій Павлович, категорично забороняли сідати на плуга, бо Орлик будь-якої миті міг дістати копитом до тих, що полюбляли кататися за його спиною. Проте це аж ніяк нас не спиняло, навпаки – додавало азарту та адреналіну. Та й важчий плуг глибше занурювався у гори зерна, розмотуючи його по території.
«Шухер! Йде!» – крикнув хтось зі своїх, і дітлахи швидко зістрибнули з дерев’яної основи та кинулися до граблів, на ходу розгортаючи в рівний шар пшеницю.
Така робота здебільшого тривала у липні-серпні щодня, коли дозволяла погода. Вихідних не було, доки просушений урожай не опинявся врешті у величезному хліві. Перед закладанням його зважували на спеціально облаштованих вагах. Спочатку зерно навантажували на машини, які заїжджали на ваги, затим вивантажували для зберігання вже у приміщенні.
«Ти нині знову в рейтузах? – обвела поглядом Валя свою подругу Олену. – Добре, що вони в тебе внизу щільно прилягають. А мені знову довелося спортивні резинками підв’язувати».
Такі хитрі прилаштування були не просто так: наприкінці кожного робочого дня діти, за наукою старших, крадькома насипали куди тільки могли пшеницю, кукурудзу чи горох… Словом, що «погано лежало» на току. Щоб принести додому черговий трофей.
«Я вчора оті резинки зняла біля хліва – цілу купу пшениці курям висипала. Вже на вечір і на ранок їм вистачить», – похвалилася Оленка подружкам, з якими верталася з току додому. Валя та Тамара, які йшли поруч, також мали дивні, не по формі округлі литки. Всі обережно ступали стежкою, щоб не розгубити дорогою добуті трофеї.
Особливо не любили дівчата, коли привозили жито. Густюки зі штанів згодом ще довго доводилося вибирати. Та й кусюче те зерно було, ще тиждень потім ноги свербіли від нього.
Одного разу заздрісна тітка Ганка, що жила на тій же вулиці, що й дівчата, заявила на них дільничному. Побачила на стежці «сліди злочину» у вигляді рядочка гороху, який вочевидь губили зі штанів Валя, Оленка та Тамара. Мовляв, крадуть дівки колгоспне добро. Наступного дня дільничний Микола, якого дуже не любили в селі через мерзотний характер та схильність до підлих вчинків, разом з колегою із району навідалися до Олениних батьків. Почали з горища. Побачивши мішки з цукром, поцікавилися, звідкіля стільки.
«То ж з весни на буряках норму сапали, – розвела руками бабуся Віра. – З невісткою Марусею три центнери заробили. Йдіть в контору та й запитайте».
Баба з невісткою стояли посеред двору та пильно спостерігали за діями правоохоронців. А на душі було надто неспокійно: в хліві у скрині було засипано пшеницею два бутлі самогону, який завбачливо припасли на весілля онуки. А як Микола чи той Іван візьмуть тичку і поштрикають у зерно?
– То де ж той горох, що дівка ваша вкрала в колгоспі? – першим не витримав Іван.
– Оцей? – і баба Віра винесла з хліва пів відерця жовтого гороху. – Нате, забирайте, – і жінка жбурнула в офіційних осіб «злочинним доказом». Відро з гуркотом упало на асфальт, а звідти рясно покотилися у всі боки круглі горошини.
– Ти що, сказилася, стара? – з ревом кинувся збирати їх Микола. Наступивши на перші боби, міліціонер не втримався на ногах та розтягнувся посеред двору. Тим часом свекруха з невісткою зачинили хлів та стали, затуливши двері спинами.
Забравши рештки гороху, Микола з Іваном пішли до своєї машини. Але вони розуміли, що за цей дріб’язок особливо не відзвітують. Тож, щоб не вертатися у відділок з порожніми руками, вирішили навідатися до сусідів. Як на зло, тітка Ганка, котра спостерігала за обшуком з-за паркану, не встигла добре заховати свій самогонний апарат. Чи могла навіть додуматися, що і до неї завітають міліціянти?..
Склавши акта та завантаживши до службового авта виварку, трубки та бутлі із самогоном, вже повеселілі Микола та Іван рушили назад.
– Петре! – кинувся до сусіда чоловік баби Ганки Степан, – казали, що міліція поїхала до шинка нашого. Пішли задобримо, мо, віддадуть все?
– А мені навіщо? За жменю гороху буду їх частувати? Тобі треба, та й біжи, – відповів той.
Ще довго в селі переповідали, як дід Степан носив і носив закуску міліцейським, щоб віддали дуже важливий на обійсті реманент. Розійшлися аж удосвіта. Поки не закінчився конфіскований самогон. А чи віддали ту виварку з трубами – сусіди нікому не розповідали. Але з того часу баба Ганка більше не пильнувала, чи носять колгоспний горох дівчата…
