Перший раз родина покинула рідний дім, прихопивши лише документи й найнеобхідніше (навіть світлини згодом передавали сусіди), у 2014-му, з початком війни, що тоді мала назву АТО. Вдруге шукати прихистку довелося з початком повномасштабного вторгнення. Луганщина – Харківщина – Хмельниччина. Війна навчила їх бути сильними, не мріяти й не будувати планів, докладати максимум зусиль для наближення Перемоги й радіти кожному дарованому Богом дню: не так важливо, у якому місті, головне – щоб в українському. Й разом.
Поліну завжди чекають у шпиталях
Вам також може сподобатися
«У 2014-му старша донька Юля якраз закінчувала школу, тож потрібно було здавати ЗНО. Оскільки наша рідна Кадіївка (колишній Стаханов), що на Луганщині, уже контролювалася маріонетковим режимом окупантів й кишіла орківською нечистю, хотіли зробити це на українській території. Тож з Юлею і п’ятимісячною Поліною вирушили до знайомої у Харків. Думали, ненадовго – здамо ЗНО й повернемося. Сергій, чоловік, залишився вдома. Адже ще й господарство тримали чимале, – розповідає Тетяна Рогова, позавчора – луганчанка, вчора – харків’янка, нині – хмельничанка. – За кількістю набраних балів донька вступила і до столичного, і до Харківського вишів. Оскільки залізничне сполучення на той час розбомбили, зупинилися на Харківському. Юлі виділили кімнату в гуртожитку, а ми з Поліною мали повертатися назад. Утім пихаті орки скаженіли, проукраїнським громадянам у місті залишатися ні змоги, ні сили не було. Тож чоловік приїхав до нас. Зняли тут квартиру».
Листи й малюнки дівчинки слугують оберегами
У рідному місті залишилися добротний власноруч розбудований, по-сучасному відремонтований, з комфортними прибудовами рідний дім. Скільки ж в ньому втілено мрій, хоч потрачено багато часу, грошей і сил. А ще – дві квартири (завбачливо: для кожної з донечок), авто і все-все роками напрацьоване-нажите, заощаджене, придбане, до болю рідне. Свині вдалося збути. За рештою тварин й господарством доглядала сусідка. Згодом її будинок згорів, перебралася у їхній. Надсилали гроші, передавали крупу й інше, щоб доглядала за нутріями, перепелами й, найголовніше, улюбленцями-собаками. Утім пекінеска втекла, згодом з’ясувалося, що її забрали у родину. У дворняжки зупинилося серце, найімовірніше – від вибухів. Вівчарку ж хтось отруїв. «Це мій найбільший біль, – не стримує сльозу Тетяна Сергіївна. – Тому прихищених у Харкові тварин привезли з собою до Хмельницького».
Школярка завжди дякує військовим
Змалку Поліна брала з рідними участь у проукраїнських заходах, а з п’яти років, під час щорічної ходи до Дня Незалежності, попросивши батьків придбати оберемок троянд, роздавала їх військовим і казала: «Дякую». Дівчинка, окрім того, що добре вчилася, займалася танцями й охоче відвідувала модельне агентство, на покази з яким їздила й до столиці. Юля ж по закінченні вишу й досі не має прописки: виписка з гуртожитку відбулася автоматично, а ось прописуватися у домівці, де господарюють орківські маріонетки, огидно.
Дівчинка з мамою й сестричкою допомагає волонтерам плести сітки
«Дзвінок на чоловіків телефон випередив будильник, наведений на шосту ранку, – відтворює події того фатального світанку Тетяна. – Поблизу вже лунали вибухи».
…Спали на підлозі. Вистоювали, почасти безрезультатно, черги в аптеки й супермаркети, полиці яких спорожніли, а якщо щось завозили – ціни були захмарними. Здригалися від вибухів. У березні справжнім дивом залишилися живі – вікна посипалися, але якби впало на 5 метрів ближче – загинули б усі. Того ж дня прилетіло у будинок навпроти: не стало сусіда. Виробництво, на якому працював Сергій, перевезли на Поділля. Відповідно запрошували й працівників. «Я не поїду вдруге», – перечила Тетяна.
Передають необхідне й на фронт
Стали допомагати військовим, відвозити продукти й засоби гігієни у шпиталь. Восьмирічна Поліна з перших днів повномасштабки бігала до місцевого супермаркету, щоб вручати військовим, які там збиралися, малюнки й листи. Утім, попри неймовірну сміливість, дівчинка все ж боялася. Вона й нині навіть від грому здригається. Страх Поліни змусив родину виїздити. Цього разу найняли автівку: забрали нехитрі пожитки, двох кішок й пекінеса. Трішки пожили у Чорному Острові, де розташоване виробництво, на якому трудився Сергій. Затим зняли однокімнатну квартиру у Хмельницькому. До слова, це далося дуже важко, бо ніхто не хотів брати квартирантів з тваринами.
Четвертокласницю ліцею №9 вже давно знають і як рідну чекають бійці у місцевому шпиталі. Дівчинка читає їм вірші, співає пісень, пише листи з побажаннями, малює патріотичні малюнки, залюбки приносить смаколики: коли куплені, а коли приготовані власноруч з мамою і сестричкою. Ще родина активно донатить, дістає-закуповує найнеобхідніше знайомим Захисникам, бере активну участь у плетінні сіток. Взимку плели рукавички без пальців, шкарпетки бійцям на фронт й адаптивні для поранених у госпіталь. У кожну шкарпетку маленька україночка вкладала листи з побажаннями й малюнки. Поліну з мамою бійці чекають завжди, знають, що неодмінно прийде у свята, навіть на власний день народження. Десятирічна волонтерка ще встигає гарно вчитися, співати у шкільному хорі, відвідувати танцювальний і комп’ютерний гуртки. До речі, дружна родина її ліцею теж активно волонтерить.
В якому стані нині квартири і будинок родини в Кадіївці, невідомо.
«Якби та територія стала підконтрольною Україні, – міркує Тетяна, – ми б завтра вирушили туди. – Але, вірите, я не те що мріяти – планувати боюся, навіть на найближчий час».
