Які запахущі ранні яблука! Їхній аромат лоскоче ніздрі й викликає такі далекі-недалекі спогади. Тогоріч, саме о цій порі, коли повітря було насичене ніжними пахощами папірок, шавлії та золотушника, Ніка разом із Сашком уперше приїхала до її батьків знайомитися.
Мама накрила на веранді стола. Вареники з картоплею, із сиром і кропом, з вишнею, усе з домашньою сметаною — такі смачнючі, що за вуха не відтягнеш. Сашко, добряче пообідавши, серйозну розмову почав із жартів:
Вам також може сподобатися
— Якщо й Нікуся так само готує вареники, як Ви, — поглянув з усмішкою на маму, — то потрібно вже одружуватися. Бо ще вкрадуть господиню.
Ніка, навіть знаючи, чим закінчиться розмова, усе одно засоромилася.
Весілля гучно відгуляли в затишному ресторані в Києві. Почали помаленьку облаштовуватися. У мріях було придбати власне помешкання, народити дитину, яка буде схожа на білокосу й блакитнооку маму та смаглявого тата.
Зимовими вечорами, загорнувшись у ковдру, Ніка пила духмяний чай із маминих трав і прислухалася до нового життя, яке вже зародилося в її тілі. А ще мріяла, як улітку, коли піде в декретну відпустку, поїде до батьків, поживе серед ягід, яблук і домашнього затишку.
Здається, нічого не мало б завадити таким простим мріям… Якби не війна…
За місяць до її початку в Києві ходили про це чутки. Хтось збирав «тривожну валізу», хтось — віджартовувався. Ніка й Сашко були з тих, які мріяли про довге й щасливе життя, тому валізу не збирали. Лише 24 лютого, серед ночі, чи то вже був ранок, прокинулися від тривожного дзвінка від мами:
— Війна, доню. Збирай речі — та до нас.
А далі була кількагодинна дорога, постійна тривога та страх перед невідомістю, облаштування підвалу, перші поштовхи малюка чи малючки, гул літаків над селом, ніби недовга за часом, але така страшна окупація, коли боїшся вийти за подвір’я, бо хтозна, що тим окупантам спаде на думку. Вони топили сніг, доїдали мамині закрутки, пекли хліб, а ще з бабиного полотна при свічці шили дитинці пелюшки.
Окупанти як з’явилися швидко, так швидко й забралися. Якогось ранку Ніка прокинулася від незвичної тиші… За годину забігла сусідка:
— Пішли чорти, пішли.
Сльози лилися річкою — від радості, від пережитого хвилювання, від того, що так довго було страшно. А тепер Ніка збирає біля хати папірки на компот, поглядає на свій округлий живіт і тішиться, що в неї незабаром народиться маленький українець, а мо’ й україночка. Різниці немає. У цьому немає.
Тетяна Безушко-Граб.
