Вам також може сподобатися
Житель Куцеволівки, що на Олександрівщині Кіровоградської області, 64-річний Микола Лисак долучився до з діда-прадіда сімейного ремесла – в’язати віники – з десяти років. Тоді, пригадує, всеньке село займалося вирощуванням, заготівлею сорго, в’язанням віників. Надто на потік ця справа була поставлена в місцевому колгоспі: цілі бригади, що складалися з двох-трьох десятків трудівників, обробляли гектари сорго, рубали-скиртували його, взимку чистили, робили віники. За готовим товаром приїздили машини з Донеччини.
«У батька був свій верстат, зараз я за ним працюю, – розповідає Микола Іванович. – Мені ж він тоді змайстрував іншого. Тож щодня, приходячи взимку зі школи, залюбки сідав за нього. Готові віники здавали оптом. Я гордився, що й своєю працею міг долучитися до поповнення родинного бюджету. Батьки ж бо якраз зводили новий будинок. Нас у них троє: маю старшу й молодшу сестер».
Микола освоїв фах слюсаря механоскладальних робіт. Після армійської служби влаштувався на радіозавод наладчиком ливарних машин. Тут двадцятирічний юнак зустрів свою долю – на два роки молодшу красуню Олю із Новомиргородщини. Молоде подружжя вирішило перебратися з райцентру на Миколину батьківщину. Краєвиди Куцеволівки просто полонили. Трішки пожили у чоловікової бабусі, затим придбали власну домівку.
Микола жодної роботи не цурався: трудився і на птахофабриці, і трактористом, і охоронцем… Працювала в колгоспі й Ольга. І хоч приніс лелека двох синочків, просили у Бога донечку. Той почув молитви: Дарина на дев’ятнадцять років молодша від брата Сергія і на чотирнадцять – від Артема.
Окрім професійних обов’язків, у подружжя було чимало й домашніх: завжди утримували чимале господарство (троє корів і стільки ж телят, четверо свиней, багато птиці), а ще незмінно вирощували на двох гектарах сорго, яке переробляли на віники. Важкий то труд, зізнається пан Микола: «Посіяв – треба сполоти, прорідити. По кілька разів полільником міжряддя пройти, сапкою – рядки. Затим частинами вирубати. Акуратно скласти, щоб рівним висохло. Час підгадати, бо ж раніше збереш – зелене стебло буде. Пізніше – зерно висиплеться. А сорго — це таке, так би мовити, безвідходне виробництво: зерно йде на корм голубам, іншій птиці, листя теж згодовують або худобі, або домашній птиці, залишками ж від стебел розпалюють печі. Були часи, коли ми з дружиною й дітьми по 6 000 віників за сезон здавали. Ольга мені паслувала пучки, а я гнав ручку».
Виготовляли Лисаки й віники із суцвіття очерету. Із вчасно зібраної сировини вони служили по чотири й більше років. А ще – дубові. Для саун. І з держаками для прибирань на вулицях. Такі замовляли на бази відпочинку.
…Діти давно випурхнули з гнізда, створили свої сім’ї. Тішаться Микола з Ольгою трьома онучками й онуком. Син Артем боронить Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, а Сергій в’яже віники на батьковому верстаті, за який той сів десятирічним. Верстату ж, на якому зараз працює віниковий майстер з півстолітнім стажем, понад сімдесят років. Майстерню чоловік собі облаштував у будинку навпроти дому.
Клятий інсульт вклав до ліжка кохану дружину. «Спочатку Олі замінили кульшовий суглоб, після тієї операції вона почала ходити, – ділиться чоловік. – Ми так раділи. А до ліжка 3,5 року тому прикував інсульт. Тож вона майже весь час лежить. Пересувається за допомогою колісних і звичайних ходунків». Тож пану Миколі доводиться і прати, й куховарити, й прибирати. Колись величезне господарство звів до мінімуму, хоча птицю таки держить. Придбав інкубатори. Поставив на потік продаж гусенят. Продає гуси й тушками, хоч зізнається, що скубати їх важко. Доглядає за садком. І незмінно вирощує сорго, бо свою справу любить змалку. Щоправда, зараз вже в десять разів менше землі під нього відводить. Віники чоловік робить всілякі – і прості, й вишукані, і на замовлення. І хоч замовляють їх зі всіх куточків України, незручно, каже, надсилати, бо немає у селі відділення Нової пошти. Вистачає непересічному умільцю купців, що зупиняються біля будинку, адже зручне розташування: при трасі Київ-Дніпропетровськ.
«Сорго для віників слід збирати вчасно, щоб не було зелене стебло, але щоб і не висипалося зерно», – пояснює Микола Лисак.
До слова, якщо колись у цьому мальовничому селі виготовляли віники чи не в кожному господарстві, то нині, може, зо п’ять таких умільців нарахувати можна. Куцеволівські віники досить якісні. Вони напрочуд популярні у Польщі. Їх туди возять водії міжнародних автобусів, які кажуть, що польські господині розбирають продукцію українського майстра із задоволенням.
…Що стосується мрій, то цей справжній, щирий, роботящий українець відповідає просто: «Мрію про Перемогу! Щоб син повернувся додому. Мрію про Україну без війни і обов’язково – без корупції. Бо корупція роз’їдає зсередини не менше, ніж війна. Бо те, що нині відбувається, направду, на голову не налазить: кому війна, а кому – рідна мати. Не можна жити ось так, без Бога в серці: хтось життя віддає, хтось найрідніших хоронить, а хтось ненажерно кишені набиває, вірніше, які там кишені – мішки».
