Вона підставляла своє обличчя під теплий літній дощ, змиваючи усі сльози, страхи, хвилювання. Вірила, що саме дощ очистить і дасть сили рухатися вперед.
Ще з лютого Вірі здалося, що вона мовби закам’яніла, заморозилася від тієї страшної звістки про повномасштабну війну. Війна в нашій країні вже не один рік. Як би хто її не називав, але жінка завжди називала речі своїми іменами, от і війну також. А відколи та стала підсуватися все ближче і ближче і в свою вогняну пащу вкидати усе більше міст, сіл, будинків, людей, то жінка завмерла. Завмерла у тому моменті, дні, події. Вона працювала, волонтерила, займалася домашніми справами, але не відчувала нічого – ні страху, ні радості. Коли новини були занадто жахливими, щоб бути правдою, вона знову прислухалася до себе – і знову нічого. Порожньо. Така страшна пустка, яка щодня розросталася, і здавалося, що вона роковтнула тебе всю колишню. З твоїми мріями, бажаннями, сподіваннями. Механічно ти виконуєш потрібні справи – і все. Вірі ставало страшно від того, що так вже буде завжди. Але навіть цей страх був хвилинним, а потім знову пустка. Сіра, безбарвна сірість, як вкриті пилом будинки в Ірпіні, Маріуполі, Харкові, як тривога, як гул сирени, усе таке страхітливе, лихе і сіре. Серце все більше наповнювалося отим лихим і втомлювалося. Втомлювалося переконувати себе, що все буде добре. Попри все. Попри те, що для когось світить сонце, а для когось уже ні, що хтось допомагає, а хтось на війні заробляє, що світ не здригнувся, не зійшов з орбіти. Життя пахло кавою, квітами, нареченими, але мало один колір – сірий. Воно втратило свою привабливість, бо стало незрозумілим. І, здається, якимось чужим.
Вам також може сподобатися
Жінка тримала довго все то в собі, а потім їй зробили каву і запросили на прогулянку. Під дощ. Дощ стікав солоними краплями по обличчю, змішуючи Вірині сльози та свої, втішаючи, обіймаючи та даючи силу. Силу дочекатися Перемоги. Бо ж Перемозі потрібна віра, а Вірі – Перемога. І нам усім і те, і інше.
Тетяна БЕЗУШКО-ГРАБ.
