Ця передноворічна придибенція трапилася в часи, коли ще не було мобільних телефонів, зими були сніжними, на рідній Україні панував мир, а рух на дорогах відповідально контролювали даївці. Утім її учасники й досі щоноворіччя згадують цю історію, переповідаючи все новим членам родин, які збільшуються.
Івана, Петра та Андрія, знаних у краї музикантів, які грали на весіллях, різних оказіях й прощаннях, запросили до райцентру, щоб надали музичний супровід колективу однієї з потужних державних установ. Хоч ті і відмовлялися, керівництво охочих гарно святкувати таки змотивувало: плату пообіцяли вдвічі більшу від звичної, та й новорічними смаколиками, що дадуть із собою, таки звабили (щось екслюзивне в ті часи дістати пересічному селянину було нереально).
Вам також може сподобатися
– Син мій туди нас завезе своїм жигуликом, – міркував уголос Іван, керівник гурту музикантів. – Але звідти поїде до тещі, в сусідню область. Тож чим назад вертатимемося? Рейсові автобуси вже не ходитимуть. У святкові дні навряд чи хтось із кількох власників машин на селі захоче за нами їхати. Та й водій тієї організації, в якій гратимемо, навряд чи не питиме, щоб музик по домах розвозити. Може, все ж відмовимся? Щоб в готелі не ночувати. Бо тоді всі зароблені гроші за той нічліг доведеться залишити.
–Ти що, геть здурів? – майже в один голос заперечили колеги. – Вже домашнім похвалилися про шампанське, мандарини, шпроти. Та й обіцяні гроші вже давно розплановані. А взагалі, хлопці, погодьмося, за такі гроші й пішки тих півтора десятка кілометрів здолати можна. Якби, правда, не інструменти. Важкі ж бо той баян з барабаном й трубою. Може, десь залишимо їх, прийдем пішки, а колись заберем?
Словом, після довгих дебатів-дискусій вирішили таки, що від заманливої пропозиції відмовлятися грішно.
Корпоратив вдався на славу. Запальні музики так покращили настрій працівникам потужного підприємства, які таки вміють добре відпочивати, що ті одне наперед другого замовляли за гроші улюблені музичні композиції. Тож заробіток й направду вдався на славу. Вже, здавалося б, не шкода й у готелі переночувати. Але так гріли ті гроші по кишенях, що вирішили таки добиратися. «Мо’, хто до батьків у село їхатиме, то й підхопить нас, – складав «пазли» Петро, коли стояли на імпровізованій зупинці. – Нам хоч би інструмент хто взяв, а ми й пішки прийдем».
Коли взріли колгоспний молоковоз, аж в унісон присвиснули від радості. Микола, водій транспорту, замешкався до темна, бо колесо луснуло, мусив ремонтувати.
То й махали йому: і кашкетами, й рукавицями, навіть трубою. Зупинився, вискочив з теплої кабіни. Здивувався, чому серед ночі тут.
– Миколо, підвези нас, – почав Андрій.
– Знущаєтеся? – потирав від холоду руки. – У кабіну хіба хтось один поміститься. Чи ви думаєте, я дуже хочу штраф сплатити чи й прав позбутися. Знаєте, скільки даївців на свята «пасуться» на дорогах?
Впрошували по-всякому. Ну ніяк, і все тут. Інструмент, каже, складайте в кабіну й, щоб нікому не образливо, вирушайте пішки.
– Хочеш шампанського, справжнього? – пішов з козирів Іван й гайда діставати пляшку зі своєї торби. – Петро тобі мандарин дасть, а Андрійко шпротів.
Микола уявив очі дружини, яка побачить вдома такі делікатеси.
– Ну добре, хлопці, – по-діловому потер руки, – згода. Але при умові. Залізете в бочку. Я її помив з молока. Щоправда, певно, льодяною кіркою вкрилася: морозяка ж тисне. У селі, що перед нашим, живе мій кум. Везу йому від сестри передачу. Тож слухайте й запам’ятовуйте: як лиш зупинюся, врубайте марш. Ото здивую кума!
У бочці й справді було дуже слизько, ковзали по ній, з інструментом разом, так, ніби в космос потрапили. Та й змерзли добряче. Миколу гріла думка, що потішить кохану, а ще радів і навіть уявляв, як здивується, злякається, втішиться кум, як почує присвячений йому марш.
У світлі фар водій ледь вловив два силуети зі світловідбивними вставками на формі. «ДАІ, – збагнув. – Але ж чого їм в бочку лізти, – заспокоїв сам себе. – Тим паче, їду за правилами».
Піднятий жезл спонукнув зупинитися. Не встиг інспектор Петренко підняти руку до козирка, щоб відрекомендуватися, як з бочки з мегагучним відлунням вдарив марш. Ох, як же хлопці грали! Всю душу вкладали, щоб відробити своєму благодійнику.
…Один з правохоронців відскочив убік, зронивши у сніг кашкет. Інший почав хреститися. Микола зблід, як полотно.
– Розіграти вирішив нас? – почав одразу, коли музика втихла, той, що не встиг відрекомендуватися. – Добре, ми віддячимо за концерт! Відкривай діжку.
Міліцейські обидва, раз по раз підсковзаючись, полізли драбиною на верх діжки, щоб її відчинити. Музики приготувалися до зустрічі кума: вирішили ще сороміцької частівки тому втяти.
…Словом, «розбірки» тривали таки довго. В гарячих поясненнях й холодному небажанні розуміти забули про мороз. Обіцяних смаколиків хлопці додому не привезли: все віддали даївцям. Ото ті вже раділи. І видовища мали, і хліб – усе, як книжка пише. Лиш Микола з переляку про презентоване йому ігристе забув. Тож дружину таки потішив. А сам тішився, що прав не позбувся, штрафу не виписали й голові колгоспу не дали знати. Проте кум, який чекав «бандеролі», залишився уже без маршу.
