Максим і Ангеліна були знайомі давно. Хлопець здобував освіту в Бершадському медичному коледжі разом з її старшим братом Олексієм. Тоді вона навчалася ще в сьомому класі. Тож про жодні стосунки й мови бути не могло. Але від долі, як-то кажуть, не втечеш…
«З дитинства Максим хотів стати лікарем-хірургом, – розповіла його мама Галина Володимирівна. – Він був дуже добрим, завжди хотів допомагати людям. Бавив молодшого братика Олександра, любив математику, часто ставав переможцем шкільних, районних олімпіад. Захоплювався футболом. Своїй мрії не зрадив – здобув фах фельдшера та близько двох років працював у ФАПі в рідному селі Ольгопіль на Вінниччині».
На фото: Навесні 2022 року Президент України нагородив Максима Римського медаллю «За військову службу Україні», посмертно йому присвоєно звання Героя України. Фото з сімейного архіву.
За словами матері, у 2015 році на війну пішов її чоловік Олександр Васильович. А коли той прийшов у відпустку, Максим приміряв військову форму і сказав, що теж хоче служити. Свій перший контракт він підписав у 2016-му. Ніс військову службу в складі 9 мотопіхотного батальйону «Вінницькі Скіфи» 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Тривалий час був бойовим медиком, з часом дослужився до старшого сержанта взводу. 7 грудня 2019 року Президент України Володимир Зеленський вручив бійцю іменний годинник.
У 2020-му за прикладом Максима до війська доєднався і Олексій. У короткі відпустки додому приїздили разом. В одну з них і зародилися почуття між Ангеліною та Максимом. А вже через рік вона теж підписала свій перший військовий контракт. До цього дівчина здобувала освіту військового журналіста.
«Максим узяв собі позивний «Плюсик», – каже Ангеліна. – Був універсальним: надавав бійцям медичну допомогу, вмів стріляти з усієї зброї, яку мала піхота. Дуже вправно нею володів. Багато хто хотів йти на чергування саме з ним. Бо хлопці знали, що не підведе, що неодмінно підставить плече, не покине. Таку довіру потрібно було заслужити…»
Вони одружилися 19 лютого, якраз за 5 днів до повномасштабного вторгнення. Мріяли про відпустку в Карпатах, про дітей: двох власних і одного прийомного… Але вже зовсім скоро у планах стало – вижити.
Ще до початку великої війни Галина Володимирівна вмовляла сина вчитися далі. Максим дослухався – у 2022 році здобув вищу освіту за спеціальністю фармація. Але своїх побратимів не залишив, підписуючи новий контракт. Казав мамі: «Як мої хлопці без мене? Я вже звик бути з ними, я їм потрібен…»
На фото: Ангеліна та Максим служили разом, тому мали змогу частіше бачитися. Фото з сімейного архіву.
У червні Ангеліну перевели в 9 батальйон, в якому служив Максим. Тож мали змогу частіше бачитися, коли чоловік був не на позиціях. Вони цінували кожну хвилину, секунду, проведені разом.
Перший біль невимовної втрати спіткав родину у квітні першого року великої війни – загинув Олексій. Ангеліна просила коханого берегти себе, не йти на позицію, коли була можливість. «Але він часто повторював: «Це мої хлопці і я їх не покину самих», – пригадує дружина. – Він казав, що дуже мене кохає, але Україну любить більше… Максим завжди був «безбашенний»: він завжди йшов туди, куди ніхто не хотів. І він просто біг мінним полем за побратимом. А потім тягнув його. Він згадував, що хлопці і окупанти просто стояли і не стріляли, хоча було близько, а спостерігали: пощастить чи не пощастить…Того разу я знала, що Максим має виходити з позиції. Вночі раптом прокинулася і більше не могла заснути. Все чекала, коли ж коханий напише чи зателефонує, що з ним все добре. Чекала, наче ковтка свіжого повітря. Поки не отримала повідомлення від побратима: «Привіт». І наче відчула, написала: «Що трапилося?». І у відповідь прочитала: «Максим загинув», – знову переживає той жахливий ранок 9 грудня Ангеліна.
Шок, нестача повітря, неприйняття трагедії. Затим не менш жахливе: чи витягли тіло… Все злилося в суцільний біль та ятрило душу.
…Того дня, як розповіла Ангеліна, противник застосував нову тактику для виявлення позицій ЗСУ: спрямував до позицій трьох бійців, які удавали з себе полонених. Максим сказав, що там щось нечисто, і вирішив іти сам. Він, щоби не розкривати розташування позицій підрозділу, вийшов трохи з іншого боку. Як тільки підійшов до окупантів, російські війська одразу почали мінометний обстріл.
«Біля мого чоловіка розірвалася міна. Він загинув миттєво: осколок пройшов через праву руку до легенів і серця. Троє окупантів теж загинули під своїми ж мінами», – згадує жінка подробиці трагедії і додає, що Максим наче щось передчував, навіть документи лишив на позиції.
Не потрібно нести на могили квіти з чорними стрічками – пам’ять має бути світлою, переконана Ангеліна Римська.
Молода дружина досі не може змиритися, що її найкращого, найвідданішого, наймилішого вже нема. Вона досі вглядається в обличчя кожного, кого зустрічають в Україні після полону. Вона досі не знімає обручку: «Розумом я знаю, що поховала його. Я бачила тіло в морзі. Там востаннє його обійняла. Але все одно чекаю. Може, остаточне усвідомлення втрати прийде після нашої Перемоги…»
Хоча Ангеліну перевели в тил, вона хоче на передову. До своїх побратимів. Бо служити і захищати – це її свідомий вибір. Після смерті матері, загибелі брата та чоловіка жінка часто провідує Галину Володимирівну. І називає її мамою. Спільне горе поєднало жінок – вони стали одна для одної і розрадницями, і порятунком.
«На жаль, Максим нечасто мені сниться, – зізналася дружина. – Але 19 лютого на його могилі сказала, дивлячись на його портрет: «Я так хочу станцювати з тобою…» І знаєте – наснився. Наче відчув, що дуже потребую його підтримки, присутності, хоча й невидимої. Наче продовжує бути поруч, як і за життя – справжнім чоловіком, опорою, огортаючи мене безмежним коханням.
