За що б не брався Олег Тищенко, що б не вирішив опанувати – завжди цілеспрямовано йшов до своєї мети. І все йому вдавалося легко, пригадує сестра Олена.
«Захотів навчитися грати на баяні – опанував гру. Показали, як потрібно малювати, – писав свої картини. На уроках трудового навчання захопився столярною справою – досі вдома є стільці, полиці, зроблені його руками. Дідусь надихнув бджолярством – подарував три вулики онуку, за якими він доглядав. І яка б ситуація не склалася в житті, він завжди міг з нею впоратися», – поділилася спогадами Олена.
Вам також може сподобатися
Олег Тищенко народився 30 жовтня 1977 року в селі Уздиця на Глухівщині Сумської області. Рідні пригадують, що він з дитинства був життєрадісним, енергійним, допитливим хлопчиком, який завжди цікавився всім довкола. А наполегливість і упертість дозволяли довести будь-яку справу до завершення. Комунікабельний, швидко знаходив спільну мову, жартував завжди влучно, мав багато друзів, бо його щирість і відкритість робили його душею будь-якої компанії. Дуже любив відпочивати на природі, збирати гриби, але й до праці був небайдужий.
На фото: Спочатку Олег Тищенко служив у 146 окремому ремонтно-відновлювальному полку. Фото з домашнього архіву.
У 1999 році Олег одружився. За збігом обставин дружина також мала прізвище Тищенко… У 2001 році у подружжя народився син Андрій.
«Після школи тато здобув фах механіка в Глухівському агротехнічному коледжі, – каже син. – Потім його призвали на військову службу до лав ракетних військ стратегічного призначення ЗСУ. Проте прослужив недовго: мав проблему з ногою. Тож через цю хворобу був комісований. За станом здоров’я механіком він працювати не міг, тому пішов навчатися на бухгалтера у Путивль. Отримав диплом з відзнакою. Навчальну практику проходив у Глухівському товаристві, де йому запропонували залишитись працювати за фахом. Пізніше також працював оператором АЗС. У 2004 році здобув вищу освіту в Глухівському державному педагогічному університеті і кваліфікацію «вчитель трудового навчання, креслення, безпеки життєдіяльності та механізації сільського господарства». Влаштувався лаборантом в Глухівському коледжі. Затим тривалий час працював майстром-будівельником. Зводив будинки, лазні, басейни в Україні та за кордоном».
З перших днів повномасштабного вторгнення Володимир пішов добровольцем на війну. Олег же не знаходив собі місця, все думав, чому ще не воює. І в липні 2022 року теж пішов до військкомату. Вже на другий день йому наказали прибути з речами. Служив у 146 окремому ремонтно-відновлювальному полку. Разом з побратимами виїздив на Донецький і Запорізький напрямки. Здебільшого займався підзарядкою акумуляторів до військової техніки. Інколи доводилося й ремонтувати її.
На фото: Олег Тищенко з дитинства дуже любив тварин, особливо собак. Фото з домашнього архіву.
«Тато ніколи не падав духом, – каже син. – Зайвого не розповідав, вважав, що нам того знати не потрібно. Виклики військових буднів приймав з мужністю. Він завжди йшов уперед, навіть в ситуаціях, коли страх міг скувати інших. Його сила була не лише в міцних руках, а й в незламному дусі. А ще – він з дитинства дуже любив тварин, особливо собак. Навіть будучи на війні мав улюбленців, опікувався ними, хвалився як вони ростуть.
Коли наприкінці 2023 року на Авдіївському напрямку безвісти зник його старший брат, тато міг демобілізуватися з війська. Командування пропонувало йому підтримку і допомогу. Але він сказав: «Ховатися за спиною брата я не буду. Дайте мені відпустку, щоб провідати рідних. Тепер у мене з ворогом свої рахунки». Після чого склав рапорт на переведення у бойову частину».
Олег Тищенко взимку побув удома. За словами сестри, у нього дуже боліла спина. Записався на МРТ на 7 березня, але так і не пройшов дослідження – викликали в частину. З побратимами відбивав ворожі наступи на Харківщині у складі 42 окремої механізованої бригади.
«Він рідко про щось нас просив. Але на передовій потрібні були ніж, знеболювальні для спини, турнікети… Ми все це йому передавали, – розповідає Андрій. – 5 травня тато зателефонував і попередив, що зо п’ять днів буде на полігоні, де поганий зв’язок… 11 травня вдалося його почути, але чути було дуже погано. Тоді я востаннє з ним розмовляв, він казав, що затримується. Але насправді вже виконував завдання на передовій. Ми довго чекали від нього дзвінка, але 16 травня отримали сповіщення… Як потім розповів один з побратимів, 14 травня тато разом з іншими бійцями відбивали штурм окупантів поблизу населеного пункту Нескучне на Харківщині. Вони потрапили під мінометний обстріл. Уламки смертельної зброї не залишили татові жодного шансу на життя».
Олега Тищенка поховали у рідній Уздиці, як Захисник і просив. Він був люблячим сином, братом, хрещеним та батьком.
«Олег був справедливим і ніколи не дозволяв собі діяти всупереч своїм принципам, – пригадує сестра. – Жив з честю та загинув як Герой, хоча таким себе не вважав. По собі він залишив вагомий спадок – приклад справжньої відданості, патріотизму й самопожертви. Завжди був готовий простягнути руку допомоги, не вимагаючи нічого натомість, поважав старших, завжди керувався совістю».
«Тато так і не здійснив свою давню мрію – облаштувати вдома мінікузню та зайнятися ковальством у пам’ять про дідуся», – зізнався Андрій.
Біль, який вже нічим не притупити через загибель рідної людини, нині ще й вдвічі більше ятрить рану, бо невідома доля Володимира. Інформацію про нього родина шукає скрізь: у списках полонених і загиблих, у листах до військового керівництва, при кожному обміні…
