«Вона така кмітлива, з півпогляду розуміє, – констатує 56-річна жителька житомирського Звягеля Світлана Гладунова, вигулюючи бельгійську вівчарку Руну. – Сьомий місяць вона у нас. Попри нестерпний біль і глибу звіданого, що не рубцюється, з нею вчимося жити по-іншому». Собаку родині на третю річницю загибелі молодшого сина Олександра подарували рідні побратима, який загинув з ним. Бо обіцяв мамі привезти з фронту цуценя. Їх загинуло тоді четверо. Старшого брата Сашка Віталія буквально витягли з того світу медики і всесильна любов коханої.
Похоронивши 21-річну кровинку й таки вимоливши зцілення для тоді 26-річного сина, дружина військового у третьому поколінні, у якої, до того ж, служать донька і зять, очолює один із військових шпиталів прийомна донька, підписала контракт із добровольчим батальйоном ОУН-УПА. Затяту бандерівку ніхто й не брався спиняти. Крім того, уже третій рік, отримуючи оті найпекучіші в світі виплати, подружжя регулярно закуповує й відправляє Захисникам автівки, дрони, найнеобхідніше. Понад усе Світлана з Валерієм бояться, щоб смерть і подвиг Олександра, невтомні сміливість й жертовність інших дітей не були даремними. А найбільше мріють, щоб якомога менше батьків прирекла війна пережити те, що випало їм. І безумовно, без патетики й зайвого пафосу, просто люблять свою Україну.
Вам також може сподобатися
Розмірені будні
«Ти маленький такий. Як ми маємо справлятися?» – шепотіла породілля третьому синочку у пологовому відділенні. Сашко з’явився на світ 21 серпня 2001 року. Вдома на братика чекали 13-річна Марина й 5-річний Віталій. «Віталік наш, – з невимовною гордістю в очах розповідає ненька, – аж занадто вже був шебутний, непосида, енергійний, як мовиться, де посій – там вродить. З пелюшок напрочуд розвинутий і кмітливий, любив все з’ясовувати й досліджувати, обов’язково мусив дізнатися, що всередині тієї чи іншої іграшки. Переймалася, що з двома хлопцями робитиму. Сашко ж зростав повною братовою протилежністю. Його швидше можна було віднести до категорії «маминих синочків». Тихий, врівноважений, чуйний, напрочуд добрий. Ми з ним у будь-якому віці на будь-які теми могли говорити».
Того ж року, коли подарував лелека третього сина, доля презентувала ще одну донечку. Олені було дванадцять, коли через складні сімейні обставини в родині її забрали до себе батьки її подруги Марини. Отак і жили: дружно і щасливо. Сповнювали розмірені будні подорожами, розвиваючи власні сімейні традиції. Хлопці активно займалися спортом, надто вело- й мото-, і багато читали. Віталій – про історію воєн, Сашко обожнював Стуса і зачитувався твором Мартіна Бреста «Піхота». Марина захоплювалася комп’ютерами. Олена наполегливо торувала шлях у медицину. Валерій своїм талантом прикрашав бездоганну гру військового духового оркестру. Світлана трудилася адміністратором у палаці творчості…
«Мамо, у нас новий член родини!» – заявили якось брати, приволікши додому викинуту кимось дорослу, вихудлу, змарнілу американську стаффордширську тер’єрку. Серце відданої Джесіки, що десять років прожила у Гладунових, зупинилося за два дні після загибелі Сашка, з яким були нерозлийводою. Родина з великим золотим серцем завжди прихищала знедолених. Так з’явилися у квартирі тер’єр, пекінес, кішки, одна з яких зветься Пуля…
Не на показ
Безумовна любов до України прищеплювалася-втілювалася не порожніми розмовами про патріотизм, а свідомими вчинками. «Не раз мені перепадало кийками по хребті на Майдані, – зізнається Світлана. – Та по-іншому не могли». Віталій ж з початком АТО заледве дочекався, аби 18 сповнилося. Здобувши фах майстра холодильних установок, став оббивати військкоматівські пороги, щоб гнати орка з рідної землі. Попри відмови-запевняння, що зовсім юний, у 19-ть таки вдалося наполегливому юнаку підписати контракт із ЗСУ. Потомственний військовий з позивним «Фріц» за три роки пройшов нелегкий шлях від зенітника до розвідника спецпідрозділу. Професійно опанував дрони. Завершивши контракт єдиним пілотом безпілотного комплексу «Лелека», Віталій з коханою стали розвивати власну справу в галузі тату.
«Я не хочу, щоб мене вважали ухилянтом. Тим паче у мене батько, брат, сестра, швагро служать», – обґрунтовано відкидав мамині прохання не йти на строкову службу Віталій, коли після закінчення того ж училища, що й брат, отримав повістку. Але підписав контракт, апелюючи, що не працюватиме на генеральських дачах замість нести службу. І хоч хотілось, щоб потрапив у підрозділ брата, розпочав з піхоти, хоч у складі тієї ж бригади. Нелегкі дороги війни, що вуалювалися тоді під ООС, змінилися пеклом повномасштабного вторгнення, з перших днів якого добровольцем до війська знову долучився брат, відправивши кохану до її батька в Португалію. «Саша перейшов до Віталія, у дронщики, – розповідає ненька. – Хоч дуже хвилювалися, усвідомлення того, що молодший під пильним наглядом старшого, вселяло віру, що все буде добре».
Пророцтво світлин
9 березня 2022-го Світлана з онуками, за наполяганням доньки з зятем, виїхали до Польщі. Дітвора там ходила до першого класу. Бабуся ж працювала комунікатором у тій школі. «Підіймай усіх, кого знаєш, і ставайте до спільної молитви, – набрав липневого ранку дружину Валерій. – Саша телефонував. Прощався». Вимолили тоді… У серпні все ж вернулися додому.
Олександра в родині називали Шушиком
У грудні хлопці зробили батькам сюрприз, приїхавши на кілька днів додому. «На Різдво фотографувалися, – гортає пам’ять дні, коли ще всі живі. – І на кожній світлині чомусь якось дивно засвічувалося Сашкове обличчя. По-всякому пробувала змінювати ракурс. Результат не змінювався. Гнала від себе погані думки. Саша поділився планами-мріями, серед яких – одруження з коханою Настею».
«Саші нема»
23 січня 2023-го Олександр привітав неньку з днем народження аж увечері, винувато попросивши вибачення, що закрутився в пекельній рутині війни. А за два дні та поїхала до Польщі: треба було позакривати деякі документи. Дивно не давало спокою серце. Воно не боліло. Ні. Застрягло якоюсь важкою каменюкою у грудях. І хоч дуже радісно приймала родина, з якою зріднилися, коли ті прихистили в перші місяці війни, тривога наростала.
«Мамо, Віталій дуже важко поранений. Він у шпиталі», – почала з легшого Марина, не стримуючи сліз. «А Саша?» – «Саші нема…» «Як нема? Куди пішов?» – та вже сама себе не чула. Як доїхала в Україну – не пам’ятає: непритомніла, рвала на собі волосся, не могла прийняти цей фатум…
Віталій, вміло й вправно керуючи надсучасною високотехнологічною технікою, відправив на концерт до кобзона чимало тої нечисті, що вдерлася на нашу землю. За особливий, так би мовити – з перчинкою, підхід до своєї справи у повномасштабній війні його позивний побратими змінили на «Святий отець» (жартував, що одразу відспівує, традиційно промовляючи «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь»). Лиш при згадці про нього ворог тремтів, тому за його голову пообіцяв солідну винагороду.
«Їх вирахували і пасли, – розповідає мама. – Дочекалися, коли до гаража, в якому працювали, зайде вся група… Термобаричний вибух. Віталій якраз стояв у дверях. Біля нього розірвалася каністра з пальним. Він зазнав страшенних травм: майже 90 відсотків опіків тіла, понад сотню осколків в нім, спечене обличчя, попалені барабанні перетинки, пошкоджені рогівки, на одних сухожиллях трималася відірвана нога… «Повертайся назад, я не потрібен тобі такий», – прохав кохану Інну, яка одразу примчала з-за кордону до шпиталю. Але ця золота дитина своєю любов’ю і турботою його витягла. Це завдяки їй мій син живий. А коли ми після похорону зайшли у палату… Боже, як він плакав і кричав. Не міг пробачити собі (хоча й немає в тім його вини) смерті брата, якому присвоїв позивний «Мєлкий», й друзів. Він і в соцмережах під фото цих уже янголів написав: «Пробачте, що не вберіг. Пробачте, що не з вами». А Сашу мого так хвалив командир. Розповідав, як героїчно він зі своїм ровесником Вовою й власне командиром дали гідну відсіч ворогу, коли старші, злякавшись, розбіглися. Багато про його воєнні будні нам розповідали. Це проймає гордістю, хоча й до нестерпу болить…»
По-іншому
«Я так давно хотіла вишити своїм хлопцям сорочки-обереги, – сильна жінка силкується мужньо тамувати сльози, що роками не знають стримку. – Та все не знаходила бажаного орнаменту. Хотіла автентичного Сварога. Сварог був у Саші тату. Натрапила на нього, коли Саші вже не було на землі. Та все ж, вишивши, попросила, коли заливали пам’ятник, підкласти. Купила ще джинси, кросівки, толстовку… Син приснився мені в тім вбранні. Щасливий такий. Крутився і тішився: личить йому».
Батько Валерій, ветеран ЗСУ, нині соліст муніципального хору. Чули б ви, як гарно він співає, як рве душу його пісня, що лине з серця, про синів-янголів. Скільки зібрав й продовжує збирати своїм талантом коштів нашим Захисникам. Доньки з сім’ями теж не втомлюються наближати Перемогу, кожен на своєму місці.
Віталій повернувся до цивільного життя. З Інною продовжують розвивати власну справу. Хоч зір вже дозволяє виконувати чоловікові суттєво менше функцій. А ще цей затятий патріот продовжує активно займатися спортом, організовуючи різноманітні різнорівневі змагання, естафети з екстремального мотоспорту й працює інструктором в Національному спротиві. «Йому дуже важко було після втрати брата заходити до нас додому, де кожнісінький міліметр відлунює колись такими щасливими, що нині стали болючими, спогадами про брата. Забігав дуже рідко. На хвильку. А коли з’явилася Руна, приходить щоднини, навчає її», – констатує берегиня.
В рідному домі на чільному місці своєрідний міні-музей короткого, як спалах зірки, життя Героя: від альбому немовляти до посмертної нагороди, від першої світлини до останньої… А школярі на честь Сашка висадили чорну яворину, на вшанування подвигу Віталія – канадську ялинку…
Родини усіх тоді загиблих хлопців підтримують між собою стосунки. Дружили ж бо їхні діти, що разом пішли на небо. Збираються на річниці, на земні дні народжень Героїв. Не висловлюються про них в минулому часі. Бо, кажуть, вони завжди поруч. Хай і не фізично. Стараються не плакати. Просто згадувати веселе й сумне з їхніх обірваних орком життів. І бути достойними. Щоб гідно нести пам’ять.
