Коли життя ділиться навпіл ворожими «Градами», єдиним порятунком стає справа, що захищає інших. Для Надії Базилюк давнім порятунком став секрет, довірений їй колись на рідній Херсонщині 91-річною знахаркою бабою Мотею. Головна умова передачі рецепту чудодійної загоювальної мазі була суворою: «Ніколи не брати за це грошей».
Свій красивий 70-річний ювілей пані Надія зустріла 26 червня, проте святкувала його далеко від рідної домівки – у Зінькові на Хмельниччині. Саме сюди, на малу батьківщину, жінку разом із родиною змусила тікати жорстока війна. Залишивши під окупацією все пережите, Надія Павлівна забрала з собою найцінніший скарб – ту саму обітницю бабі Моті. І тут, у тилу, звичайний домашній клопіт швидко виріс у потужний народний проєкт, який сьогодні постачає на передову порятунок від найважчих ран, хімічних опіків та до крові порепаних на залізі й вітрі рук.
Масштаби цієї тилової роботи вражають, хоча сама майстриня скромно відмахується від цифр. У її старенькому робочому зошиті зафіксовано вже понад 10 тисяч відправлених на фронт баночок – від містких скляних до крихітних пластикових контейнерів, які оборонці носять у кишенях розгрузок або скидами доставляють хлопцям на позиції. За цей час пані Надія разом із чоловіком Петром переробила біля плити понад 500 літрів олії. Оскільки одна порція потребує до двох літрів основи, ювілярка провела за виварюванням ліків більше як тисячу безсонних годин, без жодних пільг на газ.
Цей безкоштовний конвеєр добра тримається виключно на великій людській солідарності небайдужих українців. Надія Павлівна просить низько вклонитися кожному, хто став її крилами в цій роботі. Неймовірну підтримку надає Анатолій Повітчанін із Кіровоградщини, який згуртував навколо себе «стару гвардію» однодумців віком за 70 років, щоб збирати складники по всій області. Справжнім логістичним ангелом стала Ірина Бондаренко з Київщини, яка лише за минулий рік надіслала понад 150 літрів олії та сотні баночок, організовуючи доставку прямо до порогу оселі. Фінансове крило проєкту закриває волонтерка Алла Стоян, яка оплатила з волонтерських коштів понад 300 посилок, знявши цей важкий грошовий тягар із плечей літнього подружжя. Щиро допомагають і свої, місцеві: Руслан Пасічник забезпечує лабораторію цінним прополісом, Лідія Ярмоленко регулярно купує й надсилає олію зі своєї скромної пенсії, а зіньківське подружжя Марченкових щодня працює надійним містком із фронтом, забираючи готові ліки та передаючи їх прямо в окопи й шпиталі.
Офіційна медицина часто дивується, але мазь творить дива там, де безсилі стандартні препарати. Нещодавно ці ліки врятували жінку з Деражнянського району від важкого хімічного опіку п’яти – вистачило буквально пів чайної ложки, і шкіра затягнулася. Тепер ця жінка передає мазь своєму сину, який роками тримає фронт на нулі. Звідти, з самого пекла війни, Надії Павлівні і приходять найвищі нагороди – короткі телефонні дзвінки від бійців: «Мазь працює. Передайте на весь колектив, бо обличчя і пальці випалені вщент».
Для самої ювілярки ця щоденна праця біля гарячої плити – єдиний спосіб не збожеволіти від тривоги за найрідніших. Її родина платить за волю України найвищу ціну: на фронті країну захищають зять та онук. Через війну пані Надія вже п’ятий рік не бачила своїх дітей, які перебувають за кордоном, і рік – онучку.
А той фатальний лютневий ранок на Херсонщині досі стоїть перед очима. Вона прокинулася від страхітливого гуркоту, спросоння подумала на сміттєві баки, сіла вишивати бісером ікону… А потім були три з половиною тижні виживання на дачі, де над головами безперестанно летіли ракети з дивними туманними шлейфами, а обіч доріг стояли дощенту вигорілі цивільні автівки. Надія Павлівна ніколи не забуде голодних і смердючих окупантів, які зі зброєю заходили на подвір’я відбирати їжу, і як доводилося ховати по крихті хліба та шматочку сала у дровітні чи душовій. Онучці тоді якраз виповнилося 16 – замість свята бабуся подарувала їй пів шоколадки та 17 перших підсніжників.
Виїжджали під покровом Божої Матері та палкої молитви. Аби не наражати рідних на небезпеку на ворожих блокпостах, пані Надія зі сльозами витягла з сумки найдорожче – вишиванку. Натомість ніби під гіпнозом поклала до документів чотиристорінковий медичний епікриз чоловіка Петра. Коли на дев’ятому, найстрашнішому блокпосту почули, що пропускають лише вагітних та онкохворих, жінка просто виставила цей лікарняний папірець у вікно – й поїхали зустрічною смугою. Очі того рашиста – страшні, карі, зовсім без зіниць – вона пам’ятатиме до скону. Тоді в машині від страху затихли навіть кіт із собакою, а у водія побіліли пальці на кермі. Але молитва вивела. Минули ще три блокпости з приниженнями та обшуками, і врешті – свої. Те неймовірне відчуття волі, коли на першому українському блокпосту побачили наших мужніх, гарних і стриманих хлопців, не забудеться ніколи.
Війна змусила повернутися до рідного Зінькова, але серце Надії Павлівни залишилося там, на півдні. Вони з чоловіком кожну хвилину живуть новинами й по тисячу разів на день відкривають телефон: де прилетіло, кого поранило… Туга за домом не минає з роками. Найбільша, найзаповітніша мрія ювілярки – це дочекатися перемоги, обійняти нарешті дітей і повернутися у свій рідний, вільний, квітучий Херсон.
«Ще трішки протримаюся – і все буде добре, Бог дасть, закінчиться війна й побачимося з дітьми», – усміхається жінка, знову беручись за прополіс та віск.
Дорога ювілярко! Увесь колектив редакції та тисячі читачів низько вклоняються вашим золотим рукам і великому материнському серцю. Нехай Господь береже ваших зятя й онука на передовій, а кожен день наближає ту найомріянішу зустріч під мирним небом. Ми щиро віримо, що свій наступний день народження ви обов’язково відсвяткуєте вдома, у вільному українському Херсоні, у дружному колі великої родини. З ювілеєм! Многая літа та якнайшвидшої нам усім Перемоги!



















