Він любив повторювати, що на війну пішов, бо руки просили роботи. До лютого 2022-го Мирон лагодив взуття у маленькій майстерні на околиці Ніжина – туди несли чоботи, які, здавалося, вже давно час викинути, а він давав їм друге життя, третє, іноді й четверте. «Взуття – як людина, – казав він завжди своїй дружині Насті, – доки є за що зачепитися можна ще пожити».
У навчальному центрі йому одразу дали позивний «Швець». Він не просив, само причепилося, коли хтось із хлопців побачив, як акуратно, майже ніжно він перемотує собі берці новим шнурком, витягнутим із запасного комплекту. «Ти наче взуттю лікар», – пожартував тоді хтось, і слово прижилося.
Вам також може сподобатися
Мирону було 42, коли він пішов добровольцем. Настя не відмовляла – знала, що марно. Тільки попросила одне: не мовчати, писати хоча б раз на тиждень, навіть коротко, хоча б «живий-здоровий», бодай «+».
Три роки Мирон провів у піхоті, потім у розвідувальному підрозділі. Про бої розповідав скупо, а от про побратимів – залюбки: як хтось приніс у бліндаж кота, як цілий вечір лагодив чужі берці голкою від шприца, бо іншого інструменту не було. «Швець на позиції – це як священник у церкві, – казав він, – усі приходять зі своїм болем, і треба знайти, чим зашити».
Навесні цього року, під час штурмової операції, підрозділ Мирона потрапив під щільний вогонь. Осколок зачепив плече, несерйозно, як здалося спершу. Але за кілька годин, коли евакуація затрималася через негоду, рана запалилася, і Мирон опинився в госпіталі з високою температурою, у маренні, повторюючи ім’я дружини.
Настя дізналася про поранення через сусіда по підрозділу, який зателефонував замість самого Мирона – той не міг тримати телефон. Три доби вона не спала, поїхала за пів тисячі кілометрів у госпіталь, сиділа біля ліжка, тримала його за здорову руку й розповідала все, що спадало на думку: про майстерню, яку зберегла в цілості, про сусідського собаку, який чекає його щовечора біля хвіртки.
Коли гарячка нарешті спала, Мирон розплющив очі й перше, що сказав, було: «А чоботи мої де?» Настя засміялася вперше за три доби – і зрозуміла, що він таки повернеться до неї.
Сьогодні Мирон удома, на реабілітації, плече ще не слухається повністю, але він уже бере до рук шило – спершу просто щоб не забути рух, потім усе впевненіше. Каже, що коли зможе тримати молоток твердо, повернеться в майстерню хоча б на кілька годин на день.
«Швець» лишається його позивним і серед цивільних – так тепер жартома називають його сусіди. А він тільки усміхається й каже те саме, що казав завжди: доки є за що зачепитися, можна ще пожити. І воювати, і латати, і чекати – усе одно.
