«Тату, це вам. З нашої Дубини», – 42-річний Сергій Гуцал поставив на стіл повний кошик білих грибів, і 71-річний батько Михайло Прокопович довго не міг вимовити ані слова. Лише гладив широкою долонею брунатні шапки, наче боявся, що вони зникнуть. Цей кошик, зібраний у неділю, 11 жовтня 2026 року, став першим за чотири осені. Бо всі ці роки ліс, що годував родину ще за дідів-прадідів, був для людей під забороною. І розміновував його Сергій – сапер-піротехнік ДСНС, який пішов у цю професію після того, як рідна земля відібрала в батька ногу.
…Їхнє село ворог тримав пів року – з березня до вересня 2022-го. Євдокія Павлівна, дружина Михайла Прокоповича, досі пам’ятає, як дивилася з вікна на Дубину: там стояла ворожа техніка, там рили окопи, звідти вночі долинав гуркіт. Коли загарбники тікали, по собі залишили не лише спалені хати й розграбовані хліви. Поля, лісосмуги, узлісся, навіть подвір’я покинутих садиб вони густо засіяли вибухівкою. «Окупанти пробули в нас шість місяців, а лиха наробили на десятиліття», – зітхає жінка.
Вам також може сподобатися
Навесні 2023-го біля лісу й полів з’явилися червоні таблички з черепом і написом «Обережно, міни!». Розмінування – справа тривала й копітка, а ділянок у черзі на саперів – тисячі. Тож селяни терпіли. Михайло Прокопович теж стримувався, хоч і рвався до роботи. Майже пів століття він тракторував у місцевому господарстві, а вийшовши на пенсію, обробляв два гектари свого паю старим Т-25.
14 травня 2024 року він не витримав. Сусід уже засіяв своє поле, і нічого не сталося, тож чоловікові здалося, що біда минула. Вирушив на дальній край ділянки, де, як думав, ніхто нічого не міг закопати. За кількасот метрів від дороги під колесом тракторця спрацювала протитанкова міна. Т-25 розірвало, а Михайла Прокоповича викинуло з кабіни. Праву ногу нижче коліна лікарі врятувати не змогли. «Я цю землю п’ятдесят років орав, а вона мене вкусила, – гірко всміхається чоловік. – Та не земля винна. Винні ті, хто напхав у неї смерті».
Найважче, пригадує Євдокія Павлівна, було не в лікарні. Найважче було вдома, коли восьмирічний онук Матвійко вперше побачив дідову куксу й запитав: «Діду, а нога в тебе виросте?» Ніхто тоді не знайшов, що відповісти.
Відповідь знайшов син. Сергій, який до того кермував вантажівкою в обласному центрі, восени 2024-го пішов на службу в ДСНС, пройшов навчання й став піротехніком. «Батько все життя землю плекав, а я хочу, щоб вона більше нікого не калічила», – так він пояснив своє рішення рідним. Мати плакала ночами, адже це один із найнебезпечніших фахів, де помилка буває першою й останньою. Батько мовчки благословив.
Улітку 2026-го черга дійшла й до їхнього села. Група, в якій служить Сергій, обстежувала поля, а згодом і Дубину. Лише на батьковому паї сапери знайшли та знешкодили ще дев’ять протитанкових мін. Дев’ять – на двох гектарах, де Михайло Прокопович колись пустив свого тракторця, певний, що вже безпечно.
Таких, як він, в Україні, на жаль, уже понад півтори тисячі. За даними Головного управління протимінної діяльності, цивільного захисту та екологічної безпеки Міністерства оборони, оприлюдненими 12 жовтня 2026 року, з початку повномасштабного вторгнення через російські міни та вибухонебезпечні залишки війни постраждали 1 739 цивільних, серед них 178 дітей. Найбільше серед потерпілих аграріїв – 306. Ще 170 – пенсіонери, а 112 – водії. За кожною цифрою – зламане життя, сльози рідних і тиша там, де мали б гудіти трактори та лунати дитячий сміх.
Сергій не втомлюється повторювати односельцям і всім, хто їде в ліс по гриби чи по дрова: «Не заходьте за таблички. Не ступайте з наїждженої дороги, не беріть до рук нічого незнайомого. Побачили підозрілий предмет – відійдіть тим самим шляхом і телефонуйте 101. Гриби того не варті».
Нині Михайло Прокопович ходить на протезі, який отримав торік. Ходить поволі, з паличкою, але ходить. Цієї осені навіть вийшов на свій пай – подивитися на землю, яку син із побратимами «вичесали» до останнього клаптика. Стояв довго, а потім сказав одне: «Тепер можна сіяти». Навесні Гуцали знову вийдуть у своє поле.
А гриби з того першого кошика Євдокія Павлівна засолила в трилітровій банці. Відкриють на Різдво, коли вся родина збереться за одним столом. Матвійко вже питав, чи можна буде йому взяти найбільший. «Можна, – усміхнувся дід. – Це ж твій тато для нас добув».
…Тихе полювання, як здавна називають збирання грибів, стало для українців гучним і підступним. Окупант давно втік, а його міни досі чатують на тих, хто вирощує хліб, пасе корову чи несе з лісу кошик опеньків. Земля, кажуть, усе прощає. Але щоб вона знову стала доброю, хтось мусить першим пройти кожну її п’ядь. Такі, як Сергій. Повільно. Обережно. Метр за метром.
