Хіба міг хтось із нас уявити, що час, який ми прожили до того, як рашисти вирішили поділити наше життя на «до» і «після», був найщасливішим… Той час – найрадісніший і найсвітліший – був і в родини Семчуків. Оксана разом із чоловіком допомагали стати на ноги синам Василю та Миколі, підростала донечка Христинка. Мешкали у Верховині, на мальовничій Івано-Франківщині.
«Ми були звичайною сім’єю, – почала свою історію жінка. – Дбали про дітей, будували майбутнє, часто їздили за кордон, щоб заробити. Мріяли, планували, надіялися… Доки не настав ранок 24 лютого 2022 року. Мій чоловік і старший син Василь одразу пішли добровольцями. Чоловік – у наше ТрО. А син обрав підрозділ Нацгвардії імені Івана Богуна «Червона Калина». Я з молодшими виїхала за кордон. На той час Миколці було 17, а донечці – 13. Хотіла, щоб син отримав там освіту. Але в липні, коли йому виповнилося 18 років, він категорично відмовився залишатися. Інтенсивно тренувався, бігав. І слухати нікого не хотів. Наприкінці вересня, коли прийшла з роботи, сумки вже були складені, і ми вимушені були повертатися».
«Він казав: «Я вирішив захищати свою країну. Але хочу захищати її з найкращими. Хочу в «Азов». Там дуже складний відбір», – згадує Оксана Семчук. – Він тренувався зранку і ввечері. Навіть зробив собі дерев’яну штангу, бо дуже поспішав. У наплічник поставив бутиль з водою і 50-60 разів з ним віджимався. Готувала йому їжу, щоб білків було більше».
Заявку на вступ до «Азову» Микола подав через інтернет. А коли отримав повідомлення їхати на співбесіду, серце матері не хотіло відпускати дитину. Навіть радилася з чоловіком, який на той час вже воював на Донеччині. І старший брат, який не з чужих слів знав про військові будні, відмовляв молодшого йти на війну. Але хлопця не спинили ні вмовляння рідних, ані сльози неньки. У липні 2023 року пройшов у столиці співбесіду, повернувся додому, посилено тренувався та чекав на збори. Своє 19-ліття Микола зустрів уже на полігоні, де проходив військовий вишкіл. Це було 21 липня.
«Коли підготовка закінчилася, чоловік якраз отримав відпустку та поїхав до Миколки в Київ, – розповідає мама. – Я дуже шкодую, що тоді не поїхала з ним. Думала, що ще матиму змогу зустрітися з сином. Він передав список, що потрібно купити. І запевнив, що їх переведуть на другий полігон десь на Львівщину, що ще довго навчатися буде. Через тиждень чоловік приїхав додому, а Коля зателефонував і повідомив, що їде на схід, під Кремінну».
Наприкінці жовтня 2023 року підрозділ Миколи заступив на позиції поблизу Кремінної на Луганщині. «Ми з донечкою часто готували і надсилали посилки усім трьом. Накладали в тачку ящики і везли їх на пошту. Жили від дзвінка до дзвінка. Прокидаєшся вранці, дивишся: хто в мережі – до того й телефонували чи писали.
Коли Миколка сказав, що будуть заходити в Серебрянський ліс, ми відкрили збір і купили для нього і побратимів машину. Бо він попросив допомагати не лише йому, а волонтери там бували рідко. Разом з автомобілем тоді повезли дуже багато їжі. Закрили близько 600 банок м’ясного, але в склі. А коли хлопці були на позиціях, до них не було як заїхати, завезти ті банки. Скидати ж з дронів скло – не вихід. Трохи доставляли вночі. Але того не вистачало, бійці були дуже голодні… З усіх 33 днів на позиції один раз Миколку вивезли на три дні. Він мав контузію, була температура під сорок. Потім сказав, що йому легше і треба повертатися до хлопців. Я йому: «Як? Ти ж хворий». Син відповів: «Мамо, ти нічого не розумієш».
Востаннє мама з сином спілкувалася 27 листопада 2023 року. Він запевняв, що вони вже виходять з позиції, що все добре. Через три дні Оксана ховала свого тата. «Розумієте, того дня навіть нічого не відчула. Не підказало серце, що сталося непоправне. Ми приїхали з похорону. Я кажу своєму чоловікові: «Колічка чомусь не телефонував. Треба його завтра набрати. Якщо не буде брати трубку – телефонувати до командира». І наступного дня до мене прийшли з ТЦК. У мене два сини були тоді на війні: Вася служив на Запорізькому напрямку, Микола – на Лиманському. Не знаю, для чого, але я просто запитала: хто? Хоча будь-яка відповідь, яку б вони сказали… Це мої діти», – каже жінка.
Вночі 30 листопада Микола Семчук з побратимами вже мали виходити. Зайшла друга рота. Це було останнє завдання – забрати боєкомплект. Але потрапили під мінометний обстріл. Микола загинув на місці з побратимом Нікітою Засядьком. Це сталося в селі Діброва Сіверськодонецького району Луганської області. Спочатку винести їх із лісу не було можливості. Але за кілька днів товариші таки зробили це. Через тиждень «Святий» – такий позивний був у Миколи Семчука – назавжди повернувся додому. Попрощатися з братом з фронту приїхав Василь. Тато звільнився зі служби ще в жовтні. А на початку 2024-го військову форму скинув і старший син Оксани.
Життя для жінки наче зупинилося. Втратило сенс сьогодення. Невимовний біль і розпач від втрати дитини терзав змучену душу. Здавалося, з цього замкненого кола вже ніколи не вирватися… «Торік перед Різдвом я поширювала щось в інтернеті про Миколку. І мені його товариш надіслав коротеньке відео, де на позиції мій син ділиться з побратимом шматочком сира, хлібом. Я передивилася і… мене накрило. Я не змогла зготувати вечерю на Святий вечір, ми не змогли сісти за стіл, бо мені постійно хотілося плакати. І багато думала: для чого мене Бог лишив на цій землі без дитини? Значить, щось я маю робити таке, щоб це було потрібно. Якось в інтернеті натрапила на приготування їжі у реторт-пакетах. У нас у Верховині про них ще ніхто не чув і не бачив про таке.
Я замовила ці пакети, маленький автоклав, машинку для пайки. І приготувала вдома 35 порцій гречки, 35 порцій борщу. Взяла кілька і пішла до нашої адміністрації показати. Розповіла, що така їжа дуже довго зберігається, пакети легкі, не б’ються, їх можна скидати на позиції з дронів, легко розігрівати. І вони кажуть: «Так, це добре». І допомогли.
Спочатку готували в мене вдома, але місця для семи-восьми жінок щодня було замало. І ми знайшли просторе приміщення у Верховині – раніше там розміщувалася церква московського патріархату. Тепер готуємо там і документи на будівлю переоформляємо», – поділилася Оксана Семчук.
У березні цього року жінка зареєструвала громадську організацію «Смак дому». Щодня вона та дружини, матері, сестри військових готують близько 200 реторт-пакетів для хлопців. Допомагають й інші рідні Захисників, які готують їжу в себе вдома, лише привозять для вакуумації .
«Цих 550-580 грамів – це добра миска їжі. Одній людині вистачає поїсти. Крім того, це звичайна домашня їжа, не сублімована. Нічого сюди більше додавати не треба. Просто розігріти у каструльці з водою або на пательні і їсти», – пояснює Оксана Семчук.
Нині волонтери готують повноцінні страви: гречку з тюфтельками й підливою, горох із м’ясом, голубці, борщ тощо. Їжу фасують у чотиришарові реторт-пакети. Вага однієї порції в середньому складає 550-600 грамів. Після цього пакети стерилізують в автоклаві під високим тиском та температурою.
На кожен пакет наклеюють етикетки з назвою страви та надписом: «Смак дому. Зроблено у Верховині».
«Я дуже задоволена. З кожною таким упакованням я уявляю, як хтось там на холоді відкриє цей пакетик «Смак дому». Напевно, людині буде приємно. Це дуже мотивує, – зізнається жінка. – Допомагають нам мешканці Верховини. І фінансово, іноді руками. Дуже нас підтримує місцева освіта. Можемо в будь-яку школу звернутися, щоб зібралися для військових чи коштами, чи солодощами… У першу чергу нашу їжу надсилаємо гуцулам. Завжди – азовцям, побратимам сина. Відправлення робимо майже щодня. На адреси, які дають військові», – додає волонтерка.
Микола Семчук мав позивний «Святий». Після загибелі сина Оксана зробила на руці татуювання з написом: «Святий житиме вічно».
«Якось син сказав, що хоче набити татуювання. Але не встиг. Я подумала, що хочу зробити тату, щоб воно нагадувало про сина. Тоді я пошукала в інтернеті зображення солдата зі зброєю у вигляді ангела, додала емблему «Азову» і псевдо сина. Йому було 19 років. Він жодної сигарети не викурив, алкоголь не вживав, спортом займався. Він не мав дівчини. Він нічого не встиг у своєму житті. Він пішов від нас, як святий. Не встиг згрішити в цьому світі», – не може змиритися з важкою втратою мати. І заради світлої пам’яті про сина продовжує робити все, щоб наша Перемога була ближчою. Якщо хтось має можливість і бажання фінансово допомогти волонтерській справі Оксани Семчук, додаємо номер її банківської картки: 4149499070661952 Семчук Оксана ПриватБанк



















