Зовсім далеко від рідної домівки, яку вже стерли кляті орки з лиця землі, в майстерні, що облаштувала недавно, окрім необхідного для роботи-творчості реманенту, на чільному місці синів наплічник, його речі. Періодично заряджає його телефони, щоб вкотре передивитися фото, відео, прочитати вивчену напам’ять переписку. Віталія Іванівна ніяк не наважиться помити від крові золотий ланцюжок: вона висохла, тож поволі відпадає сама. Лиш на мить відкорковує парфуми, похапцем вдихає найрідніший у світі запах й швидко закриває – щоб не видихались. Як же мріє вона, щоб бодай найменшу кісточку з місця захоронення її сина, а фактично її самої (просто в яму покласти забули, поховали ж бо разом з ним), бодай колись привезти в місце, до якого можна прийти. Нині Полтавка, що на Донецькій Краматорщині, тимчасово під окупацією. Цілий меморіальний комплекс, який облаштувала на могилі сина, розбомблений, як і все кладовище… В чужому Тячеві, що рідним став, вона робить ексклюзивні квіткові композиції. На замовлення. Що їх здебільшого замовляють на могили Героїв. Так виплакує невикричаний й невтамовний біль. Так всоте-втисячне гортає книгу короткого, як спалах зірки, проте такого достойного життя її Артурчика: від першого крику з’яви на світ до останнього, що донісся до неї за тисячі кілометрів, коли покидав його.
Артур Шарудило народився 20 червня 1996 року в Димитрові (нині Мирноград), що на Покровщині. Коли хлопчику сповнився рік, родина переїхала до Полтавки. Голубооке допитливе хлоп’я змалку цікавилося усім: від найменшої комашки до найбільшої планети. А ще завжди з напрочуд дорослим підходом сповідував принципи чесності, справедливості, виваженості, людяності, доброти. Був наполегливим і впертим.
Вам також може сподобатися
«Знайдіть швачку й замовте мені військову форму, якщо запевняєте, що дитяча не продається», – розбивши свою скарбничку, наполягав любитель грати у війнушку. «Ви й не уявляєте, яким щасливим він був, коли подарували ми з батьком йому на шестиріччя ті пошиті на замовлення піксельні штани й таку ж майку. «Буду міліціонером і військовим!» – гордо констатував. «Треба, внучку, щось одне вибрати», – поцілувала в чоло бабуся. «А я буду і тим, і тим!» – як у воду дивився.
Років десять Артуру було, коли переїхали з ненькою у Рубці Лиманського району. Як же хвалили Віталії колеги-педагоги навдивовижу старанного, акуратного, відповідального, всесторонньо розвинутого нового учня, який прославляв школу на спортивних й багатопредметних олімпіадах різних рівнів.
По закінченні школи хлопець подав документи до Донецького державного університету внутрішніх справ. Утім тогочасні події, окупація, ДНР… Зателефонували на гарячу лінію, документи звідтіля надіслали в Маріуполь, потім ще з добрий рік серйозну спецперевірку змушені були проходити. В Дніпровському ж виші інші були вимоги до зарахування. О, як же він муштрував себе! Коли почув від фізкультурника, що на ногах не вистачає по сто грамів ваги для віджимань, вирізав у старих кедах середину підошви, засипав туди по сто грамів грузил, куплених в рибацькому магазині, й довго вчився так ходити, щоб не запідозрили.
«На вступних іспитах взуття сказали зняти, – пригадує ненька. – Бачили б ви його повні страху очі. Утім нормативи здав в півтора раза вище. У виші син займався боксом, брав участь у різних змаганнях. На третьому курсі зі ще одним студентом затримали злочинця, що був три роки в розшуку. Я часто від керівництва закладу листи подяки за сина отримувала».
Дипломований молодший лейтенант півтора року працював у Лиманському відділі поліції оперативником-криміналістом. У 2019-му підписав контракт із 92 окремою механізованою бригадою і вступив до Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
«Одружуся, мамо, в 28, спочатку треба міцно стати на ноги», – відповідав на неньчині найщиріші претензії. Спочатку син завів кота. Як же раділа Віталія, коли з’явилася у сина кохана. «Я розуміла, що це у них назавжди – дихали ж бо з Сонею одне одним, – гортає щасливі миті. – Придбала їм у Слов’янську квартиру».
Якось під час бойової підготовки курсант академії суттєво травмував коліно. З пів року був з милицями, затим – тривала реабілітація, тож поки мусив залишатися у званні молодшого лейтенанта – відтермінувалося навчання.
…16 січня 2022-го Артур зайшов на неньчині круасани. «Це була остання наша зустріч. Він обійняв мене до хрусту в кістках. Якось дивно обернувся на прощання. Попросив себе берегти. Розповів, що уже командир відділення гранатометного взводу. Сказав, що їде у відрядження на… Яворівський полігон. Звідти не мав часу на розмови. «Не міг мені сказати, що готуються до великої війни, – аналізує зараз жінка. – Казав, що то техніку обліковують, то особисті справи заповнює. І все збивав мої дзвінки. Я купила нову сімку. «Не можу зараз говорити», – почула замість звичного «алло» і на задньому фоні: «Потрібно техніку закопувати глибше…» А вдосвіта того фатального світанку він зателефонував, щоб ми з Лиману їхали на одну з дач. Дуже вчасно переїхали з однієї на іншу: будинок в Яцьківці ворог знищив фактично одразу, як ми з нього вийшли.
Соню Артур відправив до подруги в Данію. Неньку ж з вітчимом впросив, щоб з племінницею, донькою старшого брата, їхали за кордон. В Польщі небайдужі українці зі всіх регіонів почали потужно волонтерити. Артур ж запевняв неньку, що у відносно мирних місцинах, стоїть собі на блокпостах і лузає насіння. Далеко згодом, зовсім виснажений, таки зізнався, що на нулі.
«20 червня, на його день народження, ми з Лєрою, онучкою, як завжди, римували йому привітання-побажання, – веде далі жінка. – Холола кров від того, що вони залишалися непрочитаними. «Дорогі мої рідні, – з’явилося на телефоні вранці 21-го. – Йду на штурм. Пам’ятайте: любив, люблю й любитиму з того світу…». А далі просив спілкуватися з Софією, бо вона – його всесвіт, дати гідну освіту племінниці, бо неосвічена нація – дешеві раби, й зробити все, аби нащадки не воювали. Софії ж написав, щоб та підтримувала неньку. Запевнив, що переконаний, що вона б дочекалася, проте… Прохав не засиджуватися в дівках, бо треба продовжувати націю. А ще попросив передати неньці величезну подяку за все, що передала разом з волонтерами-українками. «Я усе роздав хлопцям, – зізнався. – А ось камера в наплічнику. Дивіться. Згадуйте. Прошу: не плачте». До слова, його щедрість не була якимось винятком. «Пам’ятаю, запитала його якось, чому не купить собі нового телевізора, працює ж бо 24/7, – зітхає ненька. – А він сказав, що є речі головніші. Коли нарешті вмовила Сонечку зізнатися, куди діває зарплату Артур, дізналася, що впродовж тривалого часу допомагав реабілітаційному центру – дітям, що потрапили в скрутні життєві обставини. «Аби злочинцями не виросли», – аргументував.
…Коли на екрані телефону висвітився синів номер, приготувалася до найфатальнішого. «Мамо, я зовсім не чую – контузія. Тож слухай мій монолог…». Він зізнався найріднішій, що дивом вцілів, що осколок здер шолом аж до волосся. А потім скинув фото: в шоломі народила кішка. «Народилося нове життя, бо їм, як і мені, просто судилось жити», – констатував.
Попри не одну контузію й можливість не йти на передову, рвався мстити за полеглих побратимів. У вересні був переведений на посаду навідника мінометного відділення 2 механізованого батальйону.
Важкі бої, непоправні втрати, беззаперечна віра в перемогу й прагнення будь-що звільнити рідну Донеччину… Оборонець тримався мужньо й сміливо, не забуваючи навіть в найпекельніші миті скидати найріднішим бодай плюса. «Просто молись», – написав неньці 28 вересня 2022-го. А потім телефон зрадливо мовчав. І навіть з Днем вчителя не привітав. Вперше. Стала обдзвонювати всіх: від керівництва до Мінооборони.
«5 жовтня були з дівчатами в Польщі на яблуках, – не знають стримку пекучі сльози. – Глянула увись: таке небо гарне, і яблуко ми таке велике пропустили. Потяглася за ним і так чітко почула Артурове: «Мамо!». Це було 12.50 за Київським часом. Прибігла до кімнати з наміром запалити свічку, а вона все гасла, гасла, гасла… Телефонувала, куди могла. «У нас таких, як ви, сотні», – почула. «Звісно, сотні таких, як я, народили таких, які вас захищають», – відповіла їм й продовжувала далі. «Не варто було аж на міністерство виходити, з’ясовуємо», – запевняли відповідальні особи. «У вашого сина є татуювання?» – лунав у слухавці незнайомий голос. «Є, – шепотіла беззвучно й безсило. – Тризуб на шиї». «Прийміть мої співчуття…» – і рухнув додолу світ. Вирушила в Україну.
…Його не стало у ту мить, коли почула його крик, о 12.50. Останні його героїчні години, коли прийняли нерівний бій, коли саме завдяки його відповідальності, мужності, мудрості, професійності знищено чимало ворожої сили, у неньки повністю описані у нагородному листі. Віталія Іванівна двічі писала петиції, збираючи під ними підписи, бо, переконана, її син заслуговує носити заслужене ймення Героя України. У цьому напрямку, стверджує, йтиме до кінця.
Композиції, надиктовані материнським серцем
…Віталія з іванофранківцем, з яким звели доля і війна, придбали будинок у Тячеві. Сюди забрала неньку: у рідній ж місцині оголосили примусову евакуацію. Планують й чоловікову маму до себе забрати. Нині він боронить Україну. В двоповерховій домівці роблять ремонт. На другому поверсі обов’язково буде кімната в жовто-блакитних тонах – музей Артура Шарудила, якому клята війна відміряла лиш 26, який так любив життя, кохану, рідних, мав безліч мрій і планів.
«Як вчителька історії я вірю, що скоро на уроках вивчатимуть подвиги тих, хто власне цю історію і творить, – констатує справжня українка. – І мого сина, і моїх учнів, і батьків моїх учнів, і всіх, завдяки кому гордо залишаємось українцями».
