Вони зустрілися, щоб більше ніколи не розлучатися. Валентину наче рідну кровинку прийняли в своїй оселі Юрині батьки. Мирилися під одним дахом усі у Перегінці, що на Поділлі. У щасливому шлюбі народилося двоє донечок: Анастасія та Уляна.
«Попри те, що доглядали велике господарство, завжди знаходили час поїхати з дітьми на морозиво до міста чи просто погуляти в гарних місцях, відпочити біля річки, інколи – й на морі, – поринула у спогади Валентина Василівна. – Юра 16 років пропрацював санітаром у лікарні, затим влаштувався на автозаправку. Дуже любив збирати гриби – в лісі відпочивав і тілом, і душею. А ще – рибалити, і хоча ставок у нас просто під городом, спокійно посидіти з вудкою випадало нечасто. Самі робили ремонт у хаті, добудовували веранду, впорядковували подвір’я… Тривалий час збирали на машину, тож коли нарешті її придбали – дуже тішилися».
Коли почалася велика війна, подружжя було вдома. Доньки вже жили окремо. Старша мала власну сім’ю, підростав онук Іллюшка. «Ми встали ще вдосвіта: треба було обійти господарство, нагодувати тварин, щоб встигнути все поробити і йти на роботу. Аж тут над хатою щось пролетіло з ревом. Тоді лише подивувалися та далі робили свою справу. Вже потім з інтернету дізналися новини… Юра, який завжди був патріотом рідної землі, одразу ж сказав, що відсиджуватися не збирається. Якщо покличуть – не задумуючись піде боронити країну. Та коли я взяла першу повістку, нічого йому не сказала…» – зізналася дружина.
До військкомату Юрій Петрович вирушив 24 січня 2023 року, коли повістка прийшла йому на роботу. На збори дали два дні. І вже 26-го їхав до Ужгорода, де формували 33 окрему механізовану бригаду. Чотири місяці навчався військовій справі, став навідником кулемета. А перше бойове хрещення зустрів на Запорізькому напрямку.
«Ніколи нічого не просив, не жалівся. Лише: «У мене все добре. Не хвилюйтеся. Всім передавайте привіт». Попри все, ми старалися дістати і надіслати йому найкращі наколінники, тактичні рукавиці, термобілизну, берці… Передавали домашні смаколики, які він так полюбляв: пиріжки, ковбасу, м’ясце…» – каже Валентина Василівна.
Не судилося Юрію побувати у відпустці. Проте на місяць відпустили додому на реабілітацію після операції. Під час виходу на позицію відчув різкий біль – дала про себе знати грижа, яку так і не встиг вилікувати.

На фото: Юрій Юськов завжди пишався своєю родиною. Фото з домашнього архіву.
«Військово-лікарська комісія визнала чоловіка обмежено придатним. Його відправили назад в частину, що дислокувалася на Запоріжжі. І до кінця 2023 року служив там, інколи виконуючи бойові завдання на передовій. Він зателефонував 1 лютого, сказав, що кілька днів не буде на зв’язку. Щоб не хвилювалася. Але моє серце відчувало щось недобре. А коли пройшов час, я почала телефонувати його побратимам, бо Юрин телефон мовчав. Ніхто нічого мені не казав. Лише згодом дізналася, що чоловіка та інших бійців з його частини перекинули на Донецький напрямок. Вони брали участь у боях в Авдіївці. Керівництво запевняло, що з ним все добре, що на позиціях… Але переслідувала нав’язлива тривога», – пригадує жінка.
Звістку про те, що 5 лютого Юрій Юськов пропав безвісти, Валентині принесли односельці. Його кумові зателефонував знайомий з підрозділу і сказав, що не знає, як зізнатися дружині… Тоді на позиціях їх залишилося троє. Прикривали відхід групи.
«Я по-різному думала: може, в полоні, чи заблукав, чи десь ховається від окупантів… 11 лютого, коли в Юри був день народження, я всім відповідала від його імені. Дякувала. Вірила. Надіялася», – знову переживає ті емоції жінка.
Вона збирала документи, телефонувала, писала. Розшукала контакти всіх побратимів… Один з бійців-товаришів відверто сказав: «Валя, Юра залишився в Авдіївці. Ти повинна зробити все, щоб забрати його звідти».
«Я шукала його, не відкидаючи думки, що живий. Якось додзвонилася у Кропивницький. До пошукової групи їхньої бригади. І почула: «Так, у нас є тіло». Приїхати на упізнання дозволили торік 1 травня. Їхала і боялася: тільки б не помилитися… Попередили, що тіло дуже обгоріло. Мовляв, потрапив під артилерійський обстріл. Думки лякали. Як побачити найріднішого, наймилішого за усіх на світі таким?.. Чіплялася за слова, які завжди мені казав Юра: «Ти – сильна. Ти все витримаєш і здолаєш…» І сподівалася, що там – не мій Юра.
Коли відкрили мішок, одразу ж упізнала його усмішку. Я побачила його родимку на спині, яку не сплутала б з-поміж мільйонів інших. Я доторкнулася до таких рідних пальчиків, які вціліли у вогні через те, що були в рукавичках. Я кричала, плакала, але обмацала його всього, щоб не помилитися. І знайшла на його грудях жетон та срібний хрестик, який купила для Юри, коли був на реабілітації вдома. Їх ніхто не побачив. Наче тільки для мене залишив… – не може стримати сліз Валентина Василівна. – Згодом експертиза ДНК все підтвердила».
Поховали Героя 7 травня в Перегінці. Він загинув за кілька днів до свого 52-го дня народження. На міську Алею слави вирішили не везти, бо старенька мати не зможе навідувати часто.
Юрій Юськов так і не встиг стрибнути з парашута, він так мріяв ще раз пережити ті емоції, вибух адреналіну, який не відчував з часів служби в армії у десантних військах.
«Він так любив життя! Пишався донечками. Душі не чув в онукові. У них з Іллею був дуже міцний духовний зв’язок. І коли сказали, що Юра зник безвісти, малому часто снився дідусь. Йому скоро буде шість, і він добре пам’ятає, як разом з дідусем катався в машині, ходили до кума ремонтувати трактор, комбайн…
Вдома все нагадує про нього. Юра ніколи й іншим не відмовляв, коли просили допомогти. Я втратила цілий Всесвіт – своє кохання, надії, мрії… Але він вірив у мене, казав, що сильна. Тож мушу такою бути. Заради нього. Заради дітей і онуків. Як би не було важко».
У п’ятдесят Валентина вивчилася і отримала водійські права. Змінила роботу. Жінка знає, що не має права здаватися, опускати руки. Можливо, колись таки наважиться та здійснить давню мрію коханого і стрибне з парашута.


















