Він зайшов у маршрутку. Втомлений. Величезний наплічник видавав, що повертається не зі щоденної роботи з однієї з військових частин міста. Шеврон на рукаві пікселю свідчив, що така частина у цьому місті не дислокується. У годину пік в транспортному засобі було, як у вулику. Більшість сидячих місць займали чоловіки. Не юнаки й не дідусі. А, як прийнято класифікувати у війну, призовного віку. Вони робили вигляд, що не бачать ні жінок, які стоять з чималими пакунками, ні дідуся з ковінькою, ні школярів з важкими наплічниками.
Військовий, поставивши біля водія важкезний баул, мовчки, із якоюсь кричущою порожнечею в очах, дістав з кишені двадцять гривень. Він навіть не зробив спроби запитати, чи можна їхати за посвідченням учасника бойових дій. «Дві гривні маєте?» – запитав водій. І нікого не здивувало, чому той навіть не спробував сказати: «Не треба». Хоча б тому, що допоки він кермує в безпечному місті, той виборює мирне небо зокрема й для його дітей.
«Пройдіть по салону», – бовкнув водій на одній з наступних зупинок. Дітвора, зачіпляючи всіх наплічниками, намагалася ввійти в звичну роль оселедця в банці. Чоловіки все зацікавленіше занурилися в телефон. «Мамо, нозі боят», – скиглило приблизно дворічне хлоп’я, тримаючи за куртку жінку, живіт якої свідчив про пізній термін вагітності. «Сідайте», – схопилася з третього сидіння жінка років сорока. І в ту ж мить на першому сидінні місце для мами з дитиною, очевидно, пізно «в’їхавши» в ситуацію, звільнила молода дівчина. Малюк задоволено заліз на сидіння, істерично забороняючи матері взяти його на руки. Тож мама присіла на інше звільнене місце й, почервонівши, не могла надякуватися.
Військовий теж з пасажирським потоком опинився посередині салону. Стояв відчужено. Думками був не тут. Напевно, вже там, з хлопцями в окопах. Уявляв, як радітимуть привезеним домашнім харчам, як розбиратимуть цигарки. Шкодував, що зберуться не всі. Ох, скільки ж їх, тих, з ким ділили хліб й цигарку, тих, з ким виносили під обстрілами скривавленого побратима, коли той благав добити його, тих, з ким раділи кожному виграному бою, подалося у небеса. Ох, як же страшно було підтверджувати рідним, що так, сповіщення, принесене з військкомату, на превеликий жаль, правдиве. Ох, як же доїдало якесь внутрішнє сумління: чому я вижив, а він загинув. Ох, як же боліли й пекли йому сльози коханої дружини, яка благала не йти, не залишати саму з двома синочками. Та розуміла, що не дасть сама ради розвиненому ним потужному приватному підприємству. Але ж заради них, найдорожчих у світі, він, мужній і справжній, і подавсь до військкомату в перші дні повномасштабного вторгнення.
Маршрутку хилитало в різні боки, чувся скрип старих, давно зношених деталей. Дратуюче скрипіння пронизливо порушували голоси двох дзвінкоголосих жінок бальзаківського віку. Ті говорили про ціни, ліки, зміни в медицині. Аж раптом (о диво!) один з чоловіків встав і запропонував військовому сісти. Той лиш мовчки заперечливо захитав головою. «Та я все одно виходжу. Сідай!» – сказав поблажливо і зверхньо, чомусь дозволивши на «ти». Той, що у пікселі, молодий, з посивілими скронями, продовжував стояти.
«А що твій малий, Любцю?» – тим часом розмова двох пасажирок набирала обертів. «Богу дякувати, встигли з невісткою виїхати, – почала та сповідь, жестикулюючи руками, хапаючись за голову, як у монотеатрі. – Скучно за ним дуже, наплачуся, як по відеозв’язку спілкуємося. Але хоч знаю, що в безпеці. Тут ж бо таку бусифікацію влаштовують, так тих бідних хлопців мордують. А йому ж то, синочкові моєму, лиш 35, ще всеньке життя попереду. Чоловік мій по догляду за своєю матір’ю оформився. Твої хлопці що?» – «Чоловік мій, ти ж знаєш, після тієї автопригоди, ще до війни мав групу. А син то з хати не виходить. Але нам з чоловіком ліпше на двох роботах робити, його забезпечувати, аліменти платити, бо ж, ти пам’ятаєш, двоє діток з тою стервою має, ніж хвилюватися, що на тую бойню візьмуть. Синки оно депутатів вдома сидять, хто при владі – краде. Хто встиг – на гарну посаду в армії влаштувався, лише гроші отримує і пільги хороші. А тому бідному Івану що? Сиди і бійся тих биків, що в формі, і тільки ніцно ходять лапають».
Військовий стояв. Дивився прямо. Якби бус був вищим, то бачив би краєвиди за вікном. А так зирив на брудну трубу, за яку слід триматися руками. Мовчав. Те, що чує розмову, видавали скули, що зрадливо рухалися.
«Так, телефонував, – почулася, зрозуміло – однобока, телефонна розмова з іншого кінця маршрутки. – Та, і мені казав. А я йому відповів, що ми вже й так тривало допомагали. Зараз, наприклад, я не можу виділити сто баксів, бо в них знов машину розбили. У мене дружина і діти, їх зодягати, годувати треба. В санаторій здалося б рвонути, здоров’я підправити. Совість моя чиста. Ти ж знаєш, я багато з початку війни баблосів скидав. А тепер най хтось другий скидає. Та й зарплату немалу чуваки отримують. І не я їх на фронт відправляв».
«Сухий, привіт, – набрав, вийшовши з маршрутки. Вони так звикли: за позивними. – Вже їду. Чекайте. Дружина Санька стільки передала, щоб його пом’янули. А діти, діти так плачуть. Я обіцяв, що ми заїдем після Перемоги. До своїх? Не вступав. Не міг. Не можу терпіти, як виснуть на мені діти, Як просять зостатись. Вони ж – найдорожче, що маю. Вони – то мій зміст життя. Нестерпно, як плаче дружина й благає не йти, наполягаючи, що маю підстави, у неї ж онкологія. А я… А що я? А хто, як не ми, Сухий, хто? Як тут, в мирному місті? Все добре, Сухий! Життя триває! І ще: зніми пост про збір на авто. Не переч. Благаю: зніми. Ми отримуємо зарплатню і нас ніхто на фронт не відправляв».
