Для нас і наших предків вишита сорочка чи рушник ніколи не були просто елементом гардероба. Це оберіг, у якому живе історія роду, материнська любов, символ долі, сила традицій та зв’язок поколінь. Наталія Рибак з Бершаді, що на Вінниччині, не лише дбайливо береже вишиті сорочки, рушники, наволочки, картини своїх дідуся та матусі, а й сама примножує родинний скарб.
– Наталіє Миколаївно, у вашій родині любов до вишивання передається з покоління в покоління. Розкажіть про це детальніше.
Вам також може сподобатися
– Історія вишивки нашого роду бере витоки від мого дідуся по маминій лінії Олександра Охріменка. Діда пам’ятаю дуже мало – він помер, коли мені було лише три роки, але свято бережу його роботи, з яких черпаю натхнення у вишивці. Дідусь працював листоношею: розносив газети і збирав узори вишивки по селу у таких же любителів вишиванки, як і сам. Узори переважно перемальовували через копіювальний папір. На той час у нашому селі Велика Киріївка популярною була техніка вишивання гладдю. В пам’яті виринають павичі, грона винограду та квіти, які малою знайшла на горищі в бабусі. Картаю себе, що не зберегла. Вишивав дід і хрестиком. Вишивав дідусь дуже багато. В його доробку картини, рушники, серветки, фіранки, простирадла, наволочки, скатертини, сорочки… Шкода, що так мало робіт вдалося зберегти на сьогодні. Любов до вишивки передалася і моїй мамі Неонілі, наймолодшій із трьох доньок. Мама також натхненно вишиває рушники, сорочки, серветки, картини, ікони, подушки, але вже в техніці хрестиком. Багато її рушників розійшлося по світу. Продовжує творити і сьогодні для своїх онуків.
– Ви пам’ятаєте свою першу вишиту роботу? Який ваш творчий доробок?
– Любов до вишивки передалася у спадок і мені. Ще малою я пасла корів разом із сусідкою бабою Теклею, яка на пасовисько завжди брала шиття. А вишивали тоді на п’яльцях, які були саморобними: великими, квадратними. Спочатку нитками натягали полотно для гарної фіксації, залишок тканини підгортався у рулон. Тоді і вишила я свою першу подушку, запозичивши візерунок із журналу «Жінка». За своє життя я вишила пару десятків картин, серветок, сумок, пасхальних рушничків і більше десятка вишиванок та суконь. Шию їх для себе, бо знаю, що такої, як хочу – не знайду, для донечки, сестер, племінників. Найперше вишила сорочку для доні. А далі пішло-поїхало, росла доня – вишивалися нові сорочечки. Одного разу, коли ми прийшли на святкування Дня Незалежності, то доню навіть сфотографували для газети. Маю в арсеналі і сукні, вишиті в техніці монохром для мами й доні. Ну і відтворюю давні узори вишивок, зокрема рідного краю, в одязі для своїх ляльок-мотанок.
– Коли встигаєте займатися вишиванням? Де черпаєте натхнення?
– Я, як і мій дідусь, особа багатогранна. Люблю квіти, вишивку, випікати, фотографувати. І для того, щоб реалізувати свої плани, намагаюся розподіляти час і сили. А натхнення – воно навколо, в кожній квіточці, в полі, лузі. Ну і різноманітні мистецькі заходи – після спілкування з колегами по голці з’являються нові ідеї та натхнення.
– Чи доводилося Вам проводити майстеркласи з вишивання?
– Працюючи з дітьми, ділюся усім, що вмію сама. Показую техніки та прийоми вишивання. Дітям цікаво. Зараз вже мало хто вишиває. Переважно купують готові вироби, які до української вишиванки не мають ніякого відношення. Я ж бо черпала це вміння від матері, яка проводила вечори за шиттям. В пам’яті виринає картинка: зимовий вечір і мама за п’яльцями, які перейшли їй у спадок від батька…
– Ви не лише вправна майстриня, а й самобутня поетеса. Вашому перу належить поезія «Вишиванка для Захисника», а ще ви написали пісню «Код вишиванки». Що надихнуло Вас на це?
– В моїх творах часто є слова, пов’язані з вишивкою. «Якби могла я вишивати долю» – вірш, завдяки якому я стала лауреатом конкурсу «Палітра авторського слова». А ще є поезії «Матусин вишитий рушник», «Дорогою предків». Адже я пишу про рідних мені людей. У пісні, присвяченій матусі, я написала: «У вишиванні скупане її життя». А вірш «Вишиванка для Захисника» був написаний після того, як на очі мені потрапила світлина в інтернеті. Адже власне вишивка – це набір знаків та символів. І вишивалася вона матір’ю для дітей для їхнього захисту. Цитую: «…Дубові віти вишила край горловини, щоб вража куля не дістала її сина…». Тобто наші предки знали, що саме і де вишивати, щоб вишиванка стала оберегом. А от пісня написана для того, щоб розповісти про наш сімейний доробок у галузі вишивання. До неї я зробила ще й відео з роботами своїх рідних.
– Взагалі, що для вас вишиванка?
– Вишиванка для мене є сакральним одягом. Одягаю її часто. В своїй роботі намагаюся відродити звичаї та традиції нашого народу: Андріївські вечорниці, свято зустрічі птахів, водіння гаївок. Ну і які ж народні свята без українського вбрання! Маю в доробку кілька сорочок – довгих і коротких. Планую поповнити гардероб новими. Можливо, і вони матимуть історію столітню.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
