«Я вас люблю», – за цими останніми словами найріднішого, сказаними 29 червня 2025-го о 18.13, потягнеться тиша. Сповіщення про зниклого безвісти. Вісімнадцять діб, коли тіло не могли забрати з-під ворожого вогню. Чотири місяці чекання ДНК. І ціле життя попереду – без нього.
А він же ніколи не казав «люблю». Ніколи. Вона йому – «люблю тебе, синку», а він одне, коротке: «Взаємно». За все своє коротке життя вимовив те слово один-єдиний раз. І не дав матері відповісти – відключився. Повідомлення, яке вона написала слідом, він уже не прочитав. І не прочитає. Велелюддям, сльозами і квітами 23 листопада Ніжин провів в останню путь свого Станіслава Колесника. Двадцять років Героєві виповнилося за двадцять три дні до загибелі.
Вам також може сподобатися
Синів у Наталії троє. Він був первістком. У садочок не ходив: мати, кухар за фахом, сама малювала йому картки з буквами. У рік знав усі літери, у першому класі читав 98 слів за хвилину й нудьгував, бо все вже вмів. Не вивчив вірша вдома – устигав на перерві. У школі заступався за молодших. Вечорами пропадав на турніках. Росли на землі, тримали господарство – тож і фах обрав відповідний: тракторист-машиніст в аграрному ліцеї. Мама впаде з роботи знесилена – а він: «Я малого заберу», – і забирав меншого братика з садочка, зі школи, тягав із собою всюди. Найстрашніше в тій хаті кричав саме дев’ятирічний Дмитрик, коли все зрозумів.
Прифронтовий Ніжин ті перші півтора місяці не жив, а виживав: полиці магазинів порожні, виїхати нікуди, а десь іще далеко, та вже чутно бахкало. Аж страшно. Завиють сирени – усім двором у підвал, бувало, там і ночували. А в перший же день великої війни чоловік Наталії пішов до тероборони – не взяли, своїх вистачало. Тож родина взялася до іншого: Наталія, яка зроду не знала ні викрійок, ні замірів, сіла за машинку й шила розвантажки «на око», а ще хомути, балаклави. Днями й ночами. Діти вирізали, чоловік розвозив по постах.
Чоловік просив: забирай дітей, їдь за кордон. «Ні, – відрубувала. – Це наша країна». А прийшов він у їхнє життя, коли Стасові було дев’ять. Хлопець ніколи не називав його татом – удома на ім’я, а між друзями незмінно: «Батя». Потім у контракті в графі про батька впише саме його. У 2023-му вітчим пішов добровольцем, дістав осколкові поранення й півроку відновлювався по шпиталях. Хотіли списати – відмовився: «Ні, я повернуся до своїх хлопців». А коли на базу прилетіли дві ракети, його посікло осколками. І знову не дав себе списати: «Буду вже нікому не потрібен».
Про армію Стас думав ще з шістнадцяти, хоч військових у роду не було, а з вісімнадцяти рвався. Тоді батько, якого відпустили з частини на дві доби до сина на день народження, узяв у нього слово: поки я там – будь біля мами… У лютому Наталії зробили операцію на нозі, і син приїхав з Києва, де працював, на два тижні, бо мама майже не вставала. Потім мусив вертатися. Виїздив о третій ночі. Мати не спала: «Стас, щось мені цього разу так неспокійно. Може, побудеш іще пару днів?» – «Ні, мам». І той погляд – наче хоче щось сказати й не може. Вона й досі бачить його перед очима. Цілий тиждень зідзвонювалися, тільки вже не вдень, а вечорами: «Багато роботи, мам». А в п’ятницю прийшло повідомлення: «Мам, вибач, я тебе обманув. Я підписав контракт». Набрала – телефон мовчав. І в суботу мовчав. Обдзвонила всіх його друзів, а ті розгублено виправдовувалися: він же поїхав до Харкова, ми думали, ви знаєте…
Пішов саме тоді, коли вітчима після двох поранень переводили в тил: «Мам, ну з батею уже ж нічого не станеться». Тринадцятого березня, щойно вийшов указ, що дозволив 18-25-річним ставати до лав добровільно, він – кого жоден закон не зобов’язував – підписав контракт одним із перших. Після вишколу в Десні, де дістав сертифікат марксмена (піхотного снайпера), пропонували і навчання за кордоном, і посаду інструктора. Відрубав раз і назавжди: «Я не буду інструктором за папірцями. Спочатку мені треба повоювати, щоб я розумів, що там, а потім хлопцям розказував». І пішов солдатом у 92 окрему штурмову бригаду імені кошового отамана Івана Сірка – з позивним «Стонік».
Телефонував щовечора. Щоранку слав «4 5 0» – усе добре. «Мамо, тут хлопців молодих привезли, – казав, обрісши буднями війни. – Боже, вони ж зовсім не розуміють, куди прийшли». Побратим Дмитро потім розповість: інші з посилки з дому спершу собі виберуть, а Стас ставив ящик посеред намету – розбирайте всі, а що лишиться, те моє.
Того недільного ранку прийшло звичне «4 5 0». А потім: «Мам, ми сьогодні на вихід». – «Чого сьогодні? Вам же казали – у вівторок». Наказ. Того дня він телефонував кожних пів години: а що там у вас, а як ви? Наче хотів наговоритися. О 17.53 поговорив з усіма. Кожен просив берегти себе, а він відмахувався: та що ви, я фартовий. За двадцять хвилин озвався востаннє.
«Двадцять дев’ятого група зачистила кілька ворожих окопів, тридцятого — ще, першого липня — ще, – гортає таку тоненьку, проте легендарну книгу його життя ненька. – А другого – під останнім окопом ворог відкопав секретку, і група потрапила в засідку. Основний удар Стас узяв на себе. Не здригнувся. Прикривав відхід побратимів до останнього подиху – поки всі до одного не вийшли з оточення. Вийшли всі. Він – ні. Двадцятирічний. Під Кам’янкою Куп’янського району, що нині вже під окупантом. Того самого дня, коли мав би просто повернутися з першого свого виходу й розповісти хлопцям, як воно там».
А матір, яка не спала вже третю добу, того дня просто виключило: лягла, заснула – і побачила уві сні, ніби Стас удома, а вона його ніде не може знайти. Обходить увесь двір, кличе. Знає, що він удома. А він не відповідає. П’ятого липня принесли сповіщення, що зниклий безвісти, – і тільки тоді вона збагнула, коли саме він їй снився. Порятувало те, що батько військовий: за війни дронів усе фіксується, не може бути, щоб хлопця не бачили. Добилися зустрічі з бригадою: або ви розповідаєте, як і що, або він роздягнеться до трусів, візьме плакат і сам піде по тіло сина – хай ворог пропускає. Був уже в дорозі до Харкова, коли повідомили: витягли. Витяг той самий Дмитро. Вісімнадцять діб на липневій спеці не лишили від сина нічого, крім скандинавських рун на правій руці, – а вони ж такі поширені, і батько на впізнанні так і не зміг сказати напевне, бо до ломоти у кістках і до судом у тілі хотілося, щоб син був живий… Ще чотири місяці експертизи, матеріал брали вже з кістки. Десятого листопада сказали: 98 відсотків. Двадцять другого привезли на щиті.
…А торік у жовтні на перехресті сиділо чорне кошеня. Менший просив забрати – вона відмовляла. А воно прошмигнуло у двір, потім у хату і, ніби знаючи дорогу, скочило їй просто на руки. Ветеринар сказав: два з половиною місяці. Виходить, народилося на сороковий день по Стасові. А в листопаді, коли повернулися з поховання й лишили недогорілу свічку, воно будило всіх і бігало до неї, доки не встали й не загасили, – тільки тому й не сталося пожежі. І молока не переносить, точнісінько як не переносив син. Назвали Сталкером – то була улюблена його гра. У цій родині певні: то його душа вернулася додому.
Удома біля синової фотографії – орден «За мужність» III ступеня, яким Героя відзначили посмертно, і материнський знак від громади. Наталія розмовляє з сином щодня: і доброго ранку скаже, і на добраніч. А до нього самого три кілометри – коли велосипедом, коли пішки з роботи; носить пепсі й кокосові цукерки – те, що любив. І вже не ховається, коли над Ніжином гупає: «Не можу я боятися смерті, – каже мати, в якої загинув син. – Хай собі бахкає». А в родині вирішено: щойно середній син сяде за кермо, візьмуть ту саму Audi A6, про яку Стас мріяв. І подано петицію про звання Героя України посмертно: за той вибір, до якого його не зобов’язував жоден закон, і за тих хлопців, які завдяки йому повернулися додому. І щодня Наталія говорить синові, що любить його. І щодня чує у відповідь те саме, що чула завжди.
Підписати петицію можна, перейшовши за QR-кодом:https://petition.president.gov.ua/petition/267042
