Дзвони мого дитинства
Щоранку над селом лунали дзвони Браїлівського жіночого монастиря. Їхній передзвін супроводжував дитинство Лариси так само природно, як спів птахів чи шелест вітру. Він кликав до молитви, дарував спокій і наповнював душу світлом. Маленька Лариса ще солодко дрімала на бабусиному ліжку. Сонце тільки-но визирало з-за обрію, а монастирські дзвони вже сповіщали про початок нового дня. Тоді вона ще не знала, що ці звуки назавжди оселяться у її серці і згодом стануть невід’ємною частиною її життя.
Вам також може сподобатися
Щоліта дівчинка приїжджала до бабусі у невелике село. Тут усе було особливим: безкраї поля, що губилися за горизонтом, високі трави, серед яких можна було сховатися, теплі вечори й зоряні ночі. А ще – відчуття безмежного щастя, яке буває лише в дитинстві. Босоніж вона бігала польовими стежками, вдихала запах нагрітої сонцем землі й збирала польові квіти. Здавалося, що весь світ усміхався їй назустріч. Були й сільські турботи. Бабуся доручала пасти гусей. Їх була ціла зграя, і треба було пильно стежити, щоб вони не забралися до чужої городини.
Та найбільше Лариса любила вечори. Після спекотного дня бабуся сідала на лавці біля хати, розчісувала онучці косу й розповідала історії. У тих розповідях оживало минуле – радісне і трагічне, світле і болюче. Одного разу бабуся заговорила про страшний 1933 рік, про голод, який забрав мільйони життів, про те, як після розкуркулення залишилася сама з дітьми і щодня боролася за їхнє життя. Маленька Лариса слухала, затамувавши подих.
Особливо врізалася в пам’ять історія про двох найменших дітей. Знесилена голодом і відчаєм, жінка винесла їх до сіней, щоб вони замерзли, бо не могла їх прогодувати. Всю ніч молилася і плакала, не знаходячи собі місця. Вранці побачила своїх малюків живими. У родині вірили, що того дня Господь почув її молитви, а через димар вилетів голуб – символ Божої милості та спасіння. Відтоді віра стала для цієї родини особливою опорою.
…Минуло багато років. Змінилися часи, виросли діти й онуки. Та варто Ларисі Наглій заплющити очі, як вона знову чує той ранковий передзвін. Чує голос бабусі, бачить сонячні відблиски на воді, відчуває запах польових трав. Вона розуміє, що справжнє дитинство ніколи не минає, воно живе у спогадах, живе у дзвонах, які колись пробуджували маленьке село, а сьогодні пробуджують пам’ять.
Від шкільної парти – до медичного коледжу
«Упродовж року я жила у Вінниці, а щойно починалися літні канікули, батьки відвозили мене до бабусі в село, – поринає у спогади жінка. – Там був зовсім інший світ – просторий, тихий, наповнений запахом трав і співом птахів. Тому я завжди кажу, що маю два дитинства: міське і сільське. Мій батько багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Він був людиною слова і завжди вчив мене відповідальності. А мама присвятила себе дітям. Вона працювала вихователькою і щиро любила свою справу. Вона дуже любила дітей. Особливо їй подобалося працювати з молодшою групою. Вона вміла знаходити підхід до кожної дитини, знала безліч казок, віршів, ігор. Часто готувалася до занять удома, придумувала цікаві свята та ранки. Діти її обожнювали. З дитинства я бачила, скільки тепла і турботи вона віддає іншим. Мені здається, саме від неї я навчилася бути уважною до людей, співчувати і допомагати тим, хто цього потребує. Її приклад завжди був для мене дороговказом».
Ще під час навчання у школі Ларисі подобалося допомагати людям, тому медицина здавалася дуже близькою до серця. Після восьмого класу вона вступила до Вінницького базового медичного коледжу.
Духовний поворот у житті
Коли дівчина навчалася на третьому курсі, у її життя прийшло кохання. «Це був звичайний день, – згадує вона. – Я пішла на службу Божу до храму. І саме там побачила його. Високий, вродливий, статний. Коли наші погляди зустрілися, мені здалося, що час зупинився. Моє серце забилося зовсім по-іншому. Тоді я ще не знала, що ця зустріч змінить усе моє життя. Згодом ми почали спілкуватися, краще пізнали одне одного і зрозуміли, що хочемо бути разом. Одружилися ми у Вінниці. А потім повінчалися в храмі, отримавши Боже благословення на спільне життя. Для нас це було дуже важливо, адже віра завжди займала особливе місце в наших серцях. Після одруження його направили на служіння до Гринівців. Саме там розпочався новий етап нашого життя. Ми облаштовували побут, звикали до нових обов’язків, вчилися бути справжньою сім’єю. Там народилася наша перша донечка Олечка. Її поява стала великою радістю для всієї родини. Здавалося, наше щастя стало ще повнішим. Одного дня пролунав телефонний дзвінок, який змінив наші плани. Зателефонував отець Іларій, який ніс служіння у монастирі. Після розмови стало зрозуміло, що Господь відкриває перед нашою родиною нову сторінку життя. Ми зібрали найнеобхідніше і переїхали до Сатанова. Тоді ще не здогадувалися, наскільки доленосним виявиться це рішення. Саме тут нашій сім’ї судилося прожити багато важливих подій, знайти справжніх друзів, тут народилися синочок Олексійко, донечка Єлизавета та синочок Єгор і тут ми присвятили своє життя служінню людям та Богові».
Монастир став невід’ємною частиною її життя
У Сатанів люди їдуть з різних куточків України. Одні шукають тут відпочинку серед мальовничої природи, інші приїжджають на знамениті курорти, щоб зміцнити здоров’я та зцілити тіло. Та є серед нас людина, яка вже багато років дбає про інше – про людську душу. Саме такою людиною для громади стала Лариса Наглій. Коли доля привела її родину до Сатанова, вона не обмежилася роллю дружини священника. З перших років життя в селищі Лариса Миколаївна почала вивчати історію краю та монастиря, який став невід’ємною частиною її життя. Старі документи, пожовклі сторінки архівних справ, спогади очевидців – усе це вона ретельно збирала, щоб зберегти пам’ять для майбутніх поколінь. Її цікавили не лише дати й факти, вона прагнула віднайти людські долі, зрозуміти, як віра допомагала людям переживати найскладніші часи.
Справжнім покликанням Лариси Миколаївни стало служіння людям. Поступово історичний пошук і духовне служіння привели її до психології – науки, яка допомогла глибше зрозуміти людські переживання. Вона закінчила університет і стала дипломованим психологом. Лариса Миколаївна переконана: іноді людині потрібні не лише знання чи поради. Найважливіше – щоб її почули, зрозуміли й підтримали. Саме тому до неї приходять люди зі своїми тривогами, болем і життєвими питаннями.
Колись у дитинстві її день починався зі дзвонів Браїлівського монастиря, які пробуджували село, дарували відчуття спокою й надії. Минули роки, і ті самі дзвони, які назавжди оселилися в її серці, стали частиною її власної місії. Сьогодні Ларису Миколаївну добре знають не лише жителі Сатанова, а й численні гості курортів. Люди приходять до неї зі своїми переживаннями, болем, тривогами та життєвими випробуваннями.
Особливе місце в її діяльності займає дзвонотерапія. Для багатьох – це незвичне слово, але ті, хто хоча б раз чув дзвони поруч із Ларисою Миколаївною, розуміють його справжній зміст. Для неї дзвін – це не лише церковна традиція, вона сприймає його як спосіб допомогти людині зупинитися, зосередитися, почути власні думки. Це мова душі, яка допомагає людині зупинитися серед життєвої метушні, почути себе і відчути внутрішній спокій. До Лариси Миколаївни часто приходять люди не лише за відповідями, а й просто за можливістю бути почутими. Хтось ділиться болем, хтось просить поради, а хтось мовчки слухає дзвони. Іноді після такої зустрічі люди кажуть: «Мені стало легше».
Та не менш захопливою є її розповідь про маловідомі сторінки історії монастиря. Під час однієї з розмов Лариса Миколаївна поділилася давньою легендою, яку почула від старожилів: «Під монастирем є печери. Колись сюди приходили люди, які страждали від болю в ногах. Існувало повір’я: якщо вистояти цілу ніч у молитві на камені, то на ранок біль відступить».
Особливо її вражає інша деталь цієї історії: «Люди залишали в печері своє взуття, дякуючи за зцілення. Для мене це завжди було свідченням великої людської віри та надії».
Згадує Лариса Миколаївна і про старий монастирський горіх, який свого часу був добре відомий мешканцям Сатанова. «Казали, що якщо обійняти дерево і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться, – каже вона. Згодом старий горіх засох, і багатьом здавалося, що разом із ним зникає ще одна сторінка місцевої історії. «Та цього року сталося несподіване. Від старого кореня з’явилися два молоденькі пагони, – усміхається Лариса Миколаївна. — Тому є надія, що дерево відродиться».
Можливо, саме тому люди повертаються до Лариси Миколаївни знову і знову, бо інколи найбільше зцілення приходить не від ліків, а від доброго слова, щирої розмови та віри в добро. Недаремно у громаді Ларису Миколаївну називають справжньою перлиною Сатанова. Вона зберігає історію, об’єднує людей, підтримує тих, хто потребує допомоги, і продовжує нести світло, яке колись подарували їй дзвони дитинства. Мабуть, саме в цьому і полягає її справжнє покликання – допомагати.
Наталя БОЧУЛЯ.
