Життя Тетяни Хилобокої з Адамполя Старосинявської громади, що на Поділлі, клята війна розділила на «до» і «після». Так само, як і життя мільйонів українців, які назавжди втратили рідних і близьких, свій дім, а декотрі – навіть надію на щасливе майбутнє…
Жінка виховувала трьох синів, які стали її міцною опорою та сенсом існування. Хлопці завжди допомагали, підтримували, підсобляли по господарству. Найстарший, Анатолій, був для молодших братів – Валентина та Андрія – деколи й за тата, за мудрого порадника, виручав у навчанні, підтягував з багатьох предметів.
«Толик дуже добре грав на фортепіано, закінчив музичну школу, – почала свою історію Тетяна Анатоліївна. –
Згодом купила йому «Ямаху», щоб тренувався вдома. Тож і Валентин зацікавився музикою, почав вчитися грати на гітарі. Вчитель Анатолія казав, що в нього є хист, щоб розвивався далі. І що з нього вийшов би хороший викладач. Пізніше, вже в технікумі, Толик разом з друзями створили музичний гурт. Мріяли стати справжніми музикантами».
А ще Анатолій захоплювався шахами, каже мама. Навіть посів третє місце на турнірі серед шахтарів. «Він був дуже добрим, уважним. Не вживав алкоголь, багато читав. Самотужки вивчав психологію. Я могла говорити з ним на будь-
які теми. Він довіряв мені свої таємниці, радився і як з мамою, і як з подругою. У нього за плечима вже був шлюб. На жаль, спільне життя не склалося. Проте з невісткою я й досі підтримую зв’язок. Вона допомагала нам, коли Толик зник на війні», – розповіла Тетяна.
Після закінчення 9-го класу Анатолій поїхав до тітки на Дніпропетровщину. У місті Тернівка вступив до технікуму, здобув фах електромеханіка. У 19 років розпочав трудовий шлях – на шахті. Два рази на рік, у відпустки, обов’язково навідувався додому. Але на зв’язку з братами і мамою був постійно.
Коли йому виповнилося 26 років, отримав повістку. Службу проходив спочатку на Житомирщині, затим на Львівщині. Сам виявив бажання стати десантником.
Через півтора року армійської підготовки Анатолій повернувся на свою шахту. За хороші результати в роботі, старанність і наполегливість його готували на підвищення. Мав здавати екзамен на 5-й розряд.
«У жовтні 2021 року я дізналася, що син підписав контракт. Пішов у десантно-штурмову бригаду. Сказав: «Мамо, ви мене зрозумійте – я не можу інакше. У мене там багато друзів. Ми всі як велика родина». Пишався тим, що десантник. Тоді на кілька днів приїхав з частини додому, привіз речі. Я провела його вранці на автобус…» Це була остання зустріч матері та сина.
Анатолія, який був у чудовій фізичній формі, через тиждень забрали з собою на Донеччину його побратими, які повернулися з навчань у Британії. Всі потрапили на позиції біля селища Нью-Йорк. Про свою службу рідним не розповідав. Щоб мама не хвилювалася. Там же, на Донеччині, і застало бійця повномасштабне вторгнення рашистів.
«25 березня 2022 року вночі мені прийшла есемеска. Там були коди до синових банківських карток. Я запитала, що сталося. «Це про всяк випадок. Нас кинули на Ізюмський напрямок. І ще – може не бути зв’язку. Тож не накручуйте себе, не хвилюйтеся».
27 березня через синових друзів рідні дізналися, що їхній Анатолій зник безвісти. З того часу мати зверталася, писала, телефонувала до всіх, кого тільки могла підключити до пошуків своєї кровиночки.
«У травні ми вже отримали офіційну інформацію, що Толик числиться зниклим безвісти, – знову переживає ті жахливі моменти в своєму житті Тетяна. – Проте надія, що живий, не згасала. Але його побратим Андрій зателефонував і в одну мить знищив наші сподівання. «Вибачте, що не зберегли для Вас сина», – почула від нього».
Анатолій Покутній загинув 26 березня під час 19-го штурму ворожих позицій. Це сталося поблизу населеного пункту Кам’янка. Тіло бійця та його побратимів знайшли наші воїни, коли звільняли Харківщину. 19 вересня Анатолій на щиті, вже назавжди, повернувся в своє рідне село.
«Сина поховали на місцевому кладовищі, поряд з його дідусем Анатолієм, – крізь сльози каже жінка. – Я й назвала його на честь свого тата. Дуже вже тішився він першим онуком. Ми всі сина дуже любили. За мудрість, відважність, принциповість, надійне плече. Молодшим братам він був і за тата, і за вірного товариша, наставника, що завжди допоможе і виручить у будь-якій ситуації».
Родина вже зібрала достатню кількість голосів під двома петиціями щодо присвоєння Анатолію Покутньому звання Героя України, проте результату і досі немає.
Якось Валентин таки повідомив матері, що Анатолій попросив його, якщо з ним щось трапиться, сказати мамі, що він її дуже любив…
Валентин нині і вчиться, і працює. Андрій закінчує 9-й клас. Сини стали для мами єдиною розрадою у важку хвилину. Саме заради них вона й тримається, мусить рухатися вперед і не здаватися у полон горю.
Ще за життя Анатолія представили до нагороди, проте мати з братами отримали орден «За мужність» ІІІ ступеня вже після його загибелі. А нещодавно родині вручили відзнаку – Анатолій Покутній став почесним громадянином Старосинявської громади.
