«Пообіцяй, що якщо орки не дійдуть до Києва, ви залишитеся. Понад усе хочу, щоб наш син зростав у вільній Україні», – від’їжджаючи на фронт, попросив кохану бойовий медик. «Обіцяю», – й притислася міцно-міцно. Та навіть припустити не наважилася, що бачить найріднішого востаннє. Хоч для себе відмітила, що за пів року війни чоловік суттєво змінився, а його чорне смоляне волосся вкрилося помітною сивиною. Оголошувала збори, діставала найнеобхідніше і ревно чекала. А коли фатальну звістку про загибель на саме Різдво 2022 року змінила обнадійлива, що зник безвісти, оббивала всеможливі пороги, обривала дотичні телефони, долучалася до відповідних чатів, по крихті збирала інформацію від побратимів, хапалася за брехливі повідомлення охочих нажитися на чужій біді шахраїв і з в рази більшою вірою чекала. Продовжуючи казати тоді шестирічному сину, що татусь рятує Захисників, тому не має часу на дзвінки. Найважча розмова з уже дев’ятирічним Віктором відбулася цьогорічного січня, коли співпав ДНК-тест. Рівно через 39 місяців киянин Дмитро Ануфрієв, бойовий медик 23 президентського батальйону спеціального призначення імені Богдана Хмельницького на позивний «Гвін», самопожертвою, відповідальністю й професійністю якого врятовано чимало наших оборонців, а в цивільному житті – знаний ветеринар-хірург, орнітолог, директор однієї зі столичних ветеринарних клінік, повернувся додому. Кохана зустріла 36 строкатими трояндами. Стільки земних років відміряла справжньому українцю ця клята війна. А різнокольоровість квітів символізувала найяскравіші барви, якими розфарбовував їхнє сімейне життя. Таке коротке, проте таке ємне і щасливе. Відтоді через день носить до місця його вічного спочинку найвишуканіші букети. Придбаває вазони ще трьом його сусідам – Захисникам, у яких або немає рідні, або в окупації. Вмостившись просто на асфальті, п’є з ними каву, розповідає новини. Через соцмережі намагається знайти бодай когось, бо мріє встановити фото на їхні таблички. «Ви до свого гарему», – жартома стрічають охоронці столичного Лісового кладовища, впускаючи авто постійної відвідувачки.
«Ніби все так було»
Вам також може сподобатися
Коли в 2013-му молоденька хореографка школи мистецтв імені Леонтовича Олександра Ковнер принесла у клініку неподалік роботи свого хворого Єроша, собаку породи ши-тцу, відданий професії й залюблений у тварин ветеринар навіть насварив, що не тим нагодувала. Проте на ноги чотирилапого поставив. Нині пухнастику вже чотирнадцять років. За нетривкий період стаціонарного лікування зрозумівши, що таки, мов магнітом, притягує на п’ять років старший лікар, на консультацію після лікування вдягла сукню, підбори, зробила зачіску і макіяж, без яких направду виглядала дванадцятирічним підлітком. Проте – була не його зміна. «Довелося розгорнути цілу пошукову операцію», – жартує красуня.
На перше побачення запросив у зоопарк. За день Дмитро вже познайомив обраницю з друзями, а за тиждень перезнайомилися з родинами. «Одразу склалося відчуття, що так було завжди, – констатує Саша. – З ним було комфортно, цікаво, затишно і просто. Мама-бібліотекарка виховувала Діму сама. Тож був сором’язливий, відповідальний, спокійний, врівноважений, начитаний, залюблений в Україну, річками якої з ненькою й тіткою сплавлялися на байдарках. Охоче брав участь у піших та велосипедних турах Кримом. Захоплювався історичною реконструкцією Давньої України. З друзями організував Клуб історичної реконструкції «Поросся», в якому досліджувати справжню історію України, неодноразово виборюючи першість в українських та міжнародних турнірах. Коли вперше прийшла в його домівку знайомитися з мамою, манекену в шоломі й обладунках, що стояв в кімнаті, я, яка змалку звикла до театрального закулісся, навіть не здивувалася, просто вкотре переконалася, наскільки ми схожі».
Весілля в стилі етно
Непоборний романтик, він умів дивувати сюрпризами. Заплановане на 2014 рік весілля довелося відтермінувати на рік: загинув Сашин батько, кадровий військовий. Розписалися у 2015-му. Яке ж шедеврально гарне було вінчання молодят у Володимирському соборі. Все – як в епоху Київської Русі. Не менш прекрасним було й сімейне життя. Вони буквально дихали одне одним, й з парашутом удвох стрибали, й з аквалангами занурювалися, й на квадроциклах пустелею гасали. А коли дружина носила під серцем такого очікуваного синочка, турбувався й старався дотримуватися всіх медичних правил. Був на пологах. Міняв підгузки, прав, годував… Коли Віктор (названий на честь батька Олександри) підріс, об’їжджав з ним на велосипедах чи не усю столицю, брав у лісові мандри.
Дмитро повністю віддавався улюбленій справі – порятунку тварин. Був на зв’язку цілодобово, щоб у будь-яку пору мчати на виклик, консультувати. «Дуже засмучувався, якщо врятувати пернатого чи чотирилапого не вдавалося, – констатує дружина. – Тоді занурювався у стоси спеціалізованої літератури, якої вдома було до стелі, й вишукував причину. А ще завжди, з моменту навчання у виші, всіма правдами й неправдами домовлявся бути присутнім на операціях в звичайних, людських, лікарнях. Постійно вдосконалював й без того високі професійні якості».
«Я скажу коли»
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, родина зі столиці переїхала до села неподалік. Дмитро, хоч мав достатньо підстав не долучатися до війська, став вперто оббивати військкоматівські пороги. Не мобілізовували. Тож приєднався до ТрО. Своїх відправив до Польщі. Окрім бажання убезпечити, керувався й тим, що лікування потребувала важкохвора теща. «Я скажу, коли можна буде повертатися», – запевняв у нетривких телефонних розмовах. І ні слова про те, що доводилося пережити-звідати, обороняючи Житомирщину, Бучу…
У вересні все ж повернулися: учні чекали свою наставницю. В посивілому й геть мовчазному вона не впізнавала свого життєрадісного Діму. А у листопаді, таки домігшись свого, медик вирушив у саме пекло. Встигнувши принести додому під бронежилетом врятовану кішку, яку нарекли Кляксою.
Він знову не розповідав про пекло. Про те, що із чотирьох автівок у них лишилася одна, повідомила дружина побратима. А товариш скинув фото, що по черзі восьмеро сплять в одному спальнику. Скооперувалися. Зібрали двісті тисяч гривень, придбали авто, інші необхідності. Він насварив, мовляв, не її то справа. Згодом допомагала з дружним колективом закладу, в якому працює.
Пекельне Різдво
«Ми з Вітею приїхали до моєї мами, щоб разом зустріти Різдво, – пекельний біль тамує подих. – Вона попросила, щоб я придбала внуку від неї найбільшого робота, якого лиш зможу знайти. Але 25 грудня вранці мама померла. Оскільки заповідала поховати на батьківщині, повезла хоронити в окуповане село на Чернігівщині. Блокпости й перевірки виявилися квіточками порівняно з замінованим зимовим кладовищем. Віднісши вранці, як належить, сніданок на могилу, повернулася додому. Дивувала кількість співчуттів, що приходили на телефон навіть від людей, які не знали маму. Я ж то гадала, вони саме з цього приводу. А коли ставила під ялинку робота, набрав Дімин побратим і сказав, що Діми більше нема».
Коли ж зажевріла надія, адже тіла не було, а побратими зізналися, що не знають, що сталося у тому страшному хаосі, де тримали бій з до зубів озброєними вагнерівцями, усвідомлювала, що ворогам дуже потрібен бойовий медик. Тому вірила, що в полоні, і шукала, де лиш могла.
Чекання
«Ти хоч нікуди без мене не влізь», – наставляв жартівливо, знаючи її, як дві краплі води схожу на його, вдачу. Хоч пообіцяла, проте, знаючи, що найзаповітнішою місією коханого був порятунок не лише людей, а й тварин, яких лікував навіть на фронті, коли затопило Каховську ГЕС, за пів року після його зникнення з однодумцями організувала евакуацію тварин. Перевозили нажаханих чотирилапих у невеличку хатинку на Івано-Франківщині. Всезростаюча кількість врятованих змусила облаштувати цілий притулок. Наймала спеціалістів, бо, якщо кішки ще сяк-так відновлювалися, собаки були асоціалізовані. Перераховувала кошти на ліки і їжу, щоразу подумки просячи в коханого пробачення, що витрачає усі його гроші. Прилаштовувала у добрі руки і щиро раділа їхнім світлинам із нових родин, які слали навіть з закордоння. І розчаровувалася, коли замість одного прилаштованого собаки в мішку біля притулку знаходили викинутих цуценят. Так в домівці з’явився собака. Назвала Вестою, що означає добра звістка, а в міфології – Богиня родини, щиро вірячи, що так наблизить найочікуванішу в світі зустріч. Але дива не сталося.
Ікони на церкву
Коли після останньої ночі вдома небаченим велелюддям й морем квітів з Дмитром попрощалися на Байковому, урну з кремованим тілом повезли на Лісове кладовище. «Сказали, що зараз після Діми хоронитимуть ще три урни, тож, зрозуміло,очікувала багато людей, – гортає найболючіше назавжди дружина. – Утім всіх трьох привезли лише двоє військових. На моє здивування відповіли, що рідних або нема, або вони на окупованих територіях. Побачивши голий пісок на місці їх останнього спочинку, моя подружка купила прапорці і квіти. Відтоді у мене там свій гарем. Так хочеться бодай світлини тим молодим Захисникам встановити, проте я їм ніхто, тому не маю права на жодні дані. Тож доводиться шукати через соцмережі».
Не приховуючи, що мусила звертатися по допомогу до фахівців, бо надто боляче і незагойно прибила втрата, Саша, попри те що, звісно, регулярно накриває, відшуковує сили жити. Заради сина. «Якби не Віктор, – зізнається, – уже давно б воювала». Працюючи хореографкою й керівницею студії сучасного танцю, з учнями і їхніми батьками продовжує активно допомагати притулку на Франківщині. Щоземного дня народження найріднішого ходять з сином до зоопарку, не порушуючи сімейних традицій. До домашніх пухнастиків додалися рибки і ящірка, про яку так мріяв син.
А ще, щоб постійно бути зайнятою, багато часу приділяє рукоділлю. Змалку в цій галузі звикла брати все вищі планки: після вишивання нитками спробувала бісер, затим виготовити ляльку… Ще далеко до війни, коли на церкву в отчому селі, яку свого часу започаткувала її прабабуся, попросили вишити велику бісерну ікону, натомість презентувала дві менших. Довго з’їдаючи себе докором, що, може, сталось непоправне через її непослух (просто мозок, рятуючись, так шукає причини), вишила велику Всецарицю й подарувала храму.
Вона ніколи не залишить Україну. Вона до останнього подиху докладатиме максимуму для гідного і вільного її розквіту. Бо аж надто висока ціна Переможного неба, під яким заповідав жити.
