Про те, що неодмінно стане військовим, Андрій Несмачний знав ще з дитинства. Адже в його родині ця справа вже стала передаватися поколіннями. Ще його прапрадід Михайло свого часу воював у складі Австро-Угорської армії. Тож хлопець у 2005 році став випускником військового ліцею в рідному Івано-Франківську. Згодом він ще й здобув фах інженера-програміста в місцевому національному університеті нафти і газу. Проте вже у 2010 році підписав свій перший військовий контракт і поїхав служити до Києва.
«Підписав на п’ять років, – розповідає Андрій. – Проте з часом трохи розчарувався у службі, бо багато було паперової роботи, метушні, біганини… Аж допоки не почалися події 2014 року. Наприкінці березня разом зі своїм підрозділом полетів на завдання на буремний Донбас. Тоді вдалося звільнити адміністративну будівлю від так званих сепаратистів. Нас оточили мітингувальники. І хоча серйозних військових сутичок тоді не сталося, це був мій перший досвід, який змусив нервувати. Через два тижні ми повернулися до Києва».
Відтоді чоловік не раз виконував завдання у різних напрямках на сході України. А коли закінчився його контракт, залишився служити, бо ворог закріпився на нашій землі. За словами Андрія, ходив у розвідку, брав участь у різних військових операціях. Не раз отримував контузію, був поранений. «У 2018 році зі служби звільнився та почав шукати себе в мирному житті, – продовжує чоловік. – Згодом переїхав в Ірпінь, подалі від столичної суєти. Влаштувався охоронцем – на класичну для більшості колишніх військових роботу. У монотонні будні шукав якесь заняття для душі. І в 2019-му ідея виникла на кухні, коли до рук потрапив шматок паракорду. З нього люди щось плетуть, і я спробував. У свій браслет вплів гільзи. Вийшло непогано, навіть креативно. А коли виставив його фото у Фейсбуці, людям сподобалося, навіть просили продати. Забрали за 150 гривень. Їх перерахував для потреб військових. Далі став плести браслети для свого задоволення, а виручені за них кошти передавав у військові шпиталі, благодійні фонди».
«Повномасштабне вторгнення я зустрів удома, в Ірпені, – каже Андрій. – Мені зателефонував побратим і сказав збирати речі та приїжджати в частину. Тож повернувся на службу, прийняв командування та до квітня брав участь у зачистці окупантів з Київщини. Затим нас перекинули на південь країни, на Херсонський напрямок. Але там пробув недовго, бо під час обстрілу осколок потрапив у бронежилет, від сильного удару поламало ребра».
З часом Андрій загітував побратима долучитися до цієї праці. Разом плели в орендованому приміщенні – на площі у вісім квадратних метрів. Згодом до них долучилися й інші товариші по службі. Вже придбали обладнання, токарний верстат, іншу необхідну техніку. Бо крім браслетів почали виготовляти ножі, реалізовувати нову ідею вплавляння у склянки куль. Для цього сконструювали чотири муфельні пічки. Все це розгорнули в новому приміщенні – гаражі. Основу (склянки, графіни, стопки) купують, як і кулі, що вплавляють у них.
Кілька днів у шпиталі та близько двох місяців вдома чоловік мусив підлікуватися, щоб знову стати в стрій. До сьогодні він вирушає на бойові завдання, які ставить перед ним його командир. Буває на різних напрямках. Коли ж має перерви між виїздами, поспішає до свого «рукоділля». На сьогодні в майстерні вже працює дев’ять військовослужбовців. По черзі. Адже всі з різних підрозділів. Тож коли одні в зоні бойових дій, інші виготовляють поробки. Адже мають багато замовлень, і не лише в Україні. Унікальні речі залюбки купують навіть в Сполучених Штатах, Канаді, Австралії… Для свого бренду, який назвали БатАрт, вже виготовляють дерев’яну тару, придбали лазерні верстати для виробів. А через місяць планують втілити в життя чергову креативну ідею – створювати керамічні вироби. Вже й обладнання встановили, готуються проходити відповідні курси.
До речі, Андрій розповів, що на день мають не менше десятка замовлень. Склянка з кулею, до прикладу, коштує 480 гривень, а набір келихів – 1 580. Здебільшого їхні поробки купують жінки. «Як мінімум половину від усіх зароблених від продажу коштів ми спрямовуємо на допомогу нашим Захисникам, на бойові потреби побратимів, донатимо у різні благодійні фонди. На це перерахували, мабуть, вже більше мільйона гривень», – каже військовий.
Коли закінчиться ця клята війна, поцікавилася в Андрія. «Я б і сам хотів про це у когось запитати», – жартома відмахнувся чоловік. Проте в його голосі відчувається незламність й рішучость боротися за кожен сантиметр рідної землі. Він зумів поєднати, здавалося б, непоєднуване водночас – бити окупантів та допомагати українській армії. А ще – згуртувати біля себе однодумців і патріотів. На жаль, один із них повернувся додому «на щиті».
