У Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин нині перебувають майже 63 тисячі людей, серед яких є цивільні та військові. На жаль, щоднини хтось отримує сповіщення, що рідна людина зникла безвісти. Так, це не похоронка. Так, це означає, що неодмінно є надія. Але це почуття невизначеності. А воно, безумовно, тригерить, виснажує, нерідко закидаючи в депресію. Що відбувається в таких випадках і, відповідно, як поводитися оточенню з людьми, у яких рідні отримали статус зниклих безвісти, читачам «Сімейної газети» розповіла Тетяна Ціленко, психологиня, травматерапевтка, керівниця психологічного відділу волонтерського об’єднання «Веста».
– Тетяно, чим особливі родини зниклих безвісти?
Вам також може сподобатися
– Рідні та близькі зниклих живуть у найстрашнішому стані – невизначеності. Невизначеність – надзвичайно стресовий та енергозатратний стан. Люди живуть на межі двох полюсів: надія на краще та повна зневіра. Це дуже виснажливо. Окрім цього, часто з’являється почуття провини і думки: чи достатньо я роблю? Як я можу продовжувати жити, поки не знайду його/її? Та ще оточення підливає масла у вогонь. Нетактовні питання та коментарі можуть бути дуже болючими. Близькі зниклих намагаються уникати такого спілкування. І тоді опиняються в ізоляції. Почуття самотності теж не кращим чином впливає на самопочуття.
– Зважаючи на Ваш уже, на жаль, колосальний досвід спілкування з рідними зниклих безвісти, з якими психологічними проблемами вони найбільше стикаються?
– Невизначеність, безумовно, штовхає рідних до активних пошуків. А вони є найпотужнішим джерелом стресу, нерідко призводять до фізичного і психічного виснаження. Можуть бути вельми травмуючими, якщо пов’язані з оглядом трупів і ексгумацією останків з безіменних масових поховань; у деяких випадках пов’язані з необхідністю запевнень, що зниклий безвісти родич ще живий. До того ж є таке поняття, як відмова: мозок не вірить в те, що близької людини вже немає серед живих, і не бажає обговорювати це з іншими людьми через страх зазнати ще більших страждань і емоційного зриву. Це нерідко призводить до соціальної та емоційної ізоляції.
– Які емоції опановують у цьому випадку?
– Тривожне очікування тримає родичів в постійній напрузі. Постійні думки про зниклого безвісти призводять до тяжкої невидимої його присутності. Вони не дозволяють зосередитися і заснути, призводять до хронічного безсоння. Болісною ситуацією, з якої люди не в змозі знайти вихід, є коливання між надією і відчаєм. Родичі можуть чіплятися за надію з найрізноманітніших причин (релігійного, культурного, психологічного характеру). Надія також має свою ціну. У будь-який момент обставини, що не залежать від сімей, здатні знову занурити їх у відчай. Почасти додаються дратівливість і нервозність, небажання спілкуватися з іншими людьми. Зазвичай з’являються почуття провини і самозвинувачення, викликані особистою відповідальністю за нездатність запобігти зникненню, захистити, відшукати. Почуття провини також викликається страхом зрадити зниклу людину у тих випадках, коли: пошуки безрезультатні; пошуки припинено; родичі змушені визнати зниклого безвісти члена сім’ї померлим. А ще бажання вести нормальний спосіб життя вважається несумісним зі стражданнями через зникнення близької людини. Адже відсутні традиційні норми і правила, які б спонукали родину повернутися до звичайного життя.
– А гнів?
– Безумовно, проявляється. Він спрямовується як на зниклого безвісти родича, так і тих, хто винен у його зникненні. Він, до слова, не завжди виражений відкрито, в низці випадків він проявляється в сновидіннях.
– Надія, певно, є найосновнішим маятником у цій трагічній темряві?
– На прагнення родичів зберегти надію впливає низка чинників. Зовнішні: відсутність тіла, неоднозначність офіційних документів, неофіційна інформація з різних джерел (свідки справжні і псевдо, чутки, посередники і ворожки)… Друзі і сусіди можуть підтримувати родичів зниклого безвісти в їхньому прагненні вірити, оскільки вважають, що це йде їм на користь, і не хочуть завдавати болю.
– Що ж тоді є внутрішніми чинниками?
– Насамперед культурне та релігійне підґрунтя. Глибока віра у сновидіння і знаки. У деяких сім’ях існує повір’я, що втрата надії — погана прикмета для зниклого безвісти і що єдиний спосіб вплинути на його долю — це зберігати віру в те, що він живий і повернеться додому. Є ще й психологічні чинники. Як-от: віра в невинність зниклої безвісти людини; страх перед зміною сімейних стосунків і настанням хаосу. До прикладу, смерть дітей має суттєвий вплив на соціальну роль батьків, на їхні емоції. Утім, найбільше тригерять почуття провини і страх зради стосовно зниклого безвісти родича, глибоке бажання ще раз його побачити. У кожної людини є свої механізми захисту від важких переживань втрати. Без тиску ззовні не так вже й легко змусити себе відволіктися від факту відсутності близької людини.
– Чи зароджуються на цьому фоні проблеми всередині сім’ї?
– Так. Нерідко рідні припиняють спілкуватися між собою. І власне це викликають такі чинники: прагнення захистити одне одного від болю, розбіжності в думках між родичами щодо долі, яка спіткала зниклу безвісти близьку людину.
– Як з усім цим впоратися?
– Люди долають почуття провини, самозвинувачення і гніву, намагаючись знайти сенс у тому, що відбувається: беручи участь в боротьбі з несправедливістю, надаючи допомогу іншим.
– То чи є якісь універсальні поради?
– Універсальних, звісно, нема. Проте, якщо все ж трапилося, що ваш рідний зник безвісти, поки триває процес пошуку, ви можете і мусите піклуватись про себе. Щоб мати сили чекати та шукати. Продовжити жити – не значить, що ви забули людину чи перестали його /її чекати.
– Як таким людям піклуватися про себе?
– Дбати про фізичний стан (їжа, вода, сон, медичне обстеження). Не уникати своїх почуттів (боляче, сумно, страшно…). Мати щоденну рутину (кава вранці, вигул собаки, уроки з дітьми…). Це дає відчуття стабільності та контролю. Знайти коло спілкування (групи підтримки, об’єднання інших людей, які шукають своїх близьких, рідні чи друзі, які можуть вас підтримати, вислухати). Знайти або відновити хобі або інші заняття, які можуть бути приємними. Якщо все ж не справляєтеся, слід звернутись до спеціалістів за психологічною допомогою.
– А як комунікувати з членами родини зниклого безвісти?
– Не можна казати: «Я тебе розумію», бо якщо не маєте такого ж досвіду – отже, не розумієте; «Все буде добре» (ви цього не знаєте, тому не обманюйте). Не запитуйте, чи вже знайшовся. Це може викликати роздратування та злість. Запитання «Ти нічого більше не робиш, щоб знайти?» може тільки посилити почуття провини. Недоречними й недолугими будуть слова на кшталт: «Як ти його туди відпустила?», «Виплати отримуєш?». Не слід стверджувати: «А я б свого не відпустила». Це ваш досвід, тримайте його при собі. Не засуджуйте і не порівнюйте. Досвід очікування і пошуків у різних людей проходить індивідуально і не має відповідати очікуванням вашим чи оточення. Якщо маєте можливість підтримати такі родини – зробіть це. Запитайте прямо: «Як я можу тебе підтримати?» Будьте чесними («Я не знаю, що ти зараз відчуваєш, але мені дуже шкода, що ти через це проходиш».).
