Вони познайомилися на відпочинку з друзями. Одружилися в 2017-му. Невдовзі у пари народився синочок Максим.
«Мій чоловік Олександр народився 30 березня 1984 року в Хмельницькому, – розповіла дружина Світлана. – Працював на місцевому заводі, затим водієм-експедитором на молокопереробному підприємстві».
На початку червня 2023 року Олександра Олійника мобілізували до лав ЗСУ. Базову військову підготовку він проходив на Рівненщині. Протягом 45 діб вчився премудростям військової справи, був солдатом-піхотинцем.
«За час навчання Саша тричі по одному дню навідувався додому. Востаннє ми його бачили 22 серпня. Його направили на бойове злагодження на Харківщину, а вже восени потрапив на Запорізький напрямок», – каже дружина.
За її словами, востаннє спілкувалася з чоловіком 16 жовтня. Тоді він повідомив, що вирушає на своє перше бойове завдання. Що через три дні зв’яжеться з нею. Але так і не виконав своєї обіцянки.
«До кого я тільки не дзвонила і не розпитувала про Сашу, – згадує той непростий період у житті Світлана. – Командир лише сказав, що його тіла не було на полі бою. Інші побратими розказували, що, виходячи з напівоточення ворога, ніхто з них не бачив мого Сашу загиблим…»
З того часу дружина і батьки Олександра не втрачають надії побачити свого чоловіка і сина серед живих. Світлана вже чотири рази їздила на обміни полоненими, розпитувала про чоловіка. Ніхто нічого не чув, не бачив, не знає…
«Ми впевнені, що він живий. За такий довгий період часу не було ні співпадінь по базі даних ДНК, які здали його батьки, немає й у списках загиблих. Періодично звертаємося, пишемо до Міжнародного комітету Червоного Хреста, щоб допомогли знайти Сашу на окупованих чи російській територіях. Але ще не отримали жодної відповіді», – каже дружина.
Щоразу вона шукає його у списках на обмін. Щоразу переглядає списки полонених. Відслідковує всю дотичну інформацію. І вірить, відчуває серцем – живий.
