Він народився і виріс у Летичеві, що на Хмельниччині. Мама Тетяна Миколаївна ростила сина сама. Працювала у місцевому будинку побуту швачкою, часто разом з ним навідувалася в рідне село Суслівці, щоб доглядати хвору мати.
«Після школи Льоня вступив до Голосківського аграрного професійного ліцею, який закінчив з відзнакою. Влаштувався на роботу в колгосп, працював на техніці. Але недовго, бо отримав повістку. Строкову службу проходив у Криму, в прикордонних військах. Саме там він зрозумів, що бути військовим – його покликання. Хотів залишитися служити далі, проте я наполягла, щоб повернувся додому: хворіла його бабуся і я не могла дати раду всьому. У 2002 році таки вирішив здійснити свою мрію і вступив до Хмельницької національної академії прикордонних військ. Звідти за розподілом відправився служити в Луганський прикордонний загін».
Зі своєю майбутньою дружиною Іриною Леонід був знайомий ще з дитинства. Обидва приїздили на канікули до бабусь у Суслівці. «Мені тоді було 14, а Льоні – 16, – пригадує Ірина. – Ми зустрічалися одинадцять років. Міцна дружба, яка колись зародилася, переросла у велике кохання. Навіть служили разом на Луганщині, щоб бути ближче один до одного».
Ірина спочатку працювала у державній пенітенціарній установі, а в 2017 році – друзі переконали її, та й у пам’ять про коханого чоловіка – жінка стала прикордонницею.
На фото: Під час виконання завдання БМП-2, у якій перебував майор Шірпал, підірвалася на керованій фугасній міні. З екіпажу ніхто не вижив… Фото з домашнього архіву родини.
«Льоня дуже любив свою роботу. Можна сказати, жив нею. Відпустки намагалися проводити у батьків, допомагали рідним чим могли. Вони дуже чекали й на свою онучку, за якою сумували», – каже дружина.
Коли на сході України вперше з’явилися ворожі російські окупанти, Леонід Шірпал вже обіймав посаду начальника прикордонного оперативно-розшукового відділення відділу прикордонної служби «Бірюкове». І навіть коли перші російські винищувачі порушили кордон України, Леонід запевнив родину, що відбуваються військові навчання. Тільки заборонив виходити з квартири й зник на кілька днів. Врешті приїхав, зібрав необхідні речі й відвіз дружину та доньку на залізничний вокзал. «Тільки на травневі свята», – пообіцяв Ірині. Але жіноча інтуїція підказувала: додому вони вже ніколи не повернуться… Ті хвилини стали останніми, коли сім’я була разом.
2014 року в автомобіль, яким рухався майор Шірпал з нарядом, влучило 72 кулі. Тоді в районі населеного пункту Астахове, що у Свердловському районі Луганщини, терористи у масках обстріляли «Ниву» прикордонників. Не розгубившись у складній бойовій ситуації, офіцер вивів своїх підлеглих з-під обстрілу та вберіг від загибелі. У результаті лише два прикордонники отримали легкі поранення.
Ввечері 9 липня невідомі озброєні особи з мінометів розстріляли пункт пропуску «Довжанський». Обстріл тривав близько 40 хвилин. В результаті бойового зіткнення поранено 5 прикордонників та 5 військовослужбовців ЗСУ. А наступного дня спланували спільний бойовий рейд для встановлення місця перебування ворога та його знищення.
«Чоловік отримав наказ утримувати кордон. Він знав територію як свої п’ять пальців, знав місцевих, володів чималою інформацією про шляхи, засідки тощо. Водив колони ЗСУ. Не раз рятував життя побратимів. Того дня, 10 липня 2014 року, Льоня разом з трьома товаришами по службі виїхав на патрулювання. Був наказ відпрацювати по посадках. У колоні вони їхали першими з повним бойовим комплектом… Машина наїхала на фугасні міни…» – і досі не може змиритися з важкою втратою Ірина.
Майор ДПС України загинув поблизу пункту пропуску «Довжанський». Донбас не хотів відпускати воїна: протягом декількох днів товариші везли труну з тілом в останню путь. Похоронну колону обстрілювали, не даючи проїхати в тил. Але ті, хто був з Леонідом пліч-о-пліч в бою, не залишили його й після смерті… Захисника поховали у рідних Суслівцях. До свого 33-го дня народження він не дожив 11 днів.
Згодом матері вручили синове посвідчення підполковника посмертно. 15 липня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, також посмертно Леонід Шірпал удостоєний ордена «За мужність» III ступеня.
За словами дружини, побратими, товариші Леоніда справою честі вважали добитися для нього найвищої державної нагороди – Героя України. І врешті, через понад десять років, торік 30 грудня президент підписав відповідний Указ.
Вулицю в Летичеві, на якій колись жив і зростав Герой, назвали на честь Леоніда Шірпала.
Активний та цілеспрямований, відповідальний у всьому, він добре знав свою справу і подавав великі надії щодо подальшої кар’єри. Так характеризують Леоніда його товариші по службі. Однією з яскравих рис офіцера було вміння спілкуватися з людьми, відчувати їхні потреби та допомагати, коли потрібно. Водночас це не заважало йому проявляти вимогливість, якщо справа стосувалася роботи. Чоловіка любили, поважали і довіряли.
«Він дуже хотів сина та мріяв разом із сім’єю відпочити на морі, – ділиться тепер вже нездійсненними мріями коханого Ірина. – У той серпень, який для нас так і не настав, він обіцяв взяти відпустку…»
