Свого часу фотографія була чи не єдиним інструментом, який міг зловити момент перед тим, як він зникне назавжди. У наш час інформаційних технологій фотофіксація вже не дивує. Сьогодні ми робимо сотні, тисячі знімків, часто не замислюючись над їхньою цінністю. Інша справа – старі, пожовклі від часу фотографії. Це не просто шматочки паперу – це пам’ять про нашу історію, про предків, це можливість повернутися на багато років назад, у світ, якого вже немає.
Кожен з нас любить інколи дістати старий фотоальбом і погортати сторінки минулого. Чорно-білі картки, як правило, дбайливо підписані та датовані, зберігають історію поколінь, яка тягнеться роками.
Вам також може сподобатися
Якось, гортаючи сімейний альбом, я затримав погляд на одній з давніх світлин, яка закарбувала сцену проводів брата в армію понад пів століття тому. У центрі – підстрижений «під нуль» винуватець урочистостей, поруч у задумі стоїть батько, колишній солдат. Мати кінчиком хустинки нишком витирає сльозу. На задньому плані – друзі, близькі, знайомі. Трішки збоку розташувався духовий оркестр… З іншої – настінної фотографії – дивиться молодий парубок у шапці і шинелі. Погляд його спокійний, м’який. Це – мій дядько. Я ніколи не бачив його. Вісімнадцятилітнім він пішов на фронт і не повернувся. Останній його лист датований 1942 роком. Родина навіть не знає, де він похований… Такі світлини – це матеріалізована пам’ять, неосяжний шматок нашої власної історії. Це те, що об’єднує великі родини, стає сімейною реліквією, своєрідним літописом роду.
«Із власного досвіду можу сказати, що сімейний фотоархів – це такий собі зразок фольклору, який зберігає уявлення про минуле і дає нам змогу побачити, як змінювалась наша історія, історія нашої чи чиєїсь родини, як жили люди, з якими нас розділяють роки, – висловлює свою думку пані Тетяна, історик за фахом. – У нашому сімейному архіві, до прикладу, зберігаються світлини моєї родини та родини чоловіка. Кожне з цих фото має для нас особливе значення. Найчастіше та найбільше зазвичай ми говоримо про рідних, яких знаємо особисто та пам’ятаємо їхні життя: батьків, бабусь, дідусів та наших прадідів і прабабусь, але чи не найголовніше місце в архіві посідають світлини з тими, кого ми не знали, але хто є і залишається значною частиною великої родинної історії. Часто фото дають змогу побачити родину повністю. Лише зі світлин інколи можна дізнатися, скільки дітей було у родині прадідуся і який вигляд вони мали тощо. На світлинах можна побачити стан родини на той момент, коли було зроблене фото. Обличчя, одяг, побут, місце та люди поруч – це все деталі тодішнього життя, про які вже не пам’ятають, але які закарбувалися на фотознімках».
«Старий фотоальбом для мене – реліквія і велика цінність, це пам’ять, – зізнається Марія Цимбалюк, яка понад сорок років пропрацювала в освіті. – Вкотре гортаю сторінку за сторінкою. Торкаюсь до кожного фото думкою, серцем, спогадом туди, звідки немає вороття… У чорно-білих знімках – якась незрима глибина. Всього два кольори, а відчуття з поглядів на фото розкладаються на цілий спектр – любові, радості, тепла, мрій, а часом і смутку. В кожному фото обличчя бабусь, дідуся, тата, мами, дядьків, тіток, сестер, братів, племінників, хрещених батьків, односельчан, однокласників, місця, де пройшли дитинство, юність. Емоції, які відчуваю при перегляді фотографій, надрукованих на папері, не зрівняти з іншими. Фотографії матеріалізуються і здаються живими, особливо коли їх переглядати з родиною та близькими людьми. Ми з онуками підписали кожну зі старих фотографій, адже деяким із них більше ста років… На жаль, традиція сімейних фотоальбомів останнім часом відходить на другий план. Поява інтернету, різних методів збереження якось відсовують старі фото, а з ними і спогади, стверджуючи, що так зручно і просто. А там – все життя, рік за роком. Бережіть старі фото, з ними житиме і пам’ять…»
Старі світлини – це не лише місток між поколіннями, пам’ять, а й історія, адже вони – документи, свідчення епохи. Перегляд таких фотографій – це можливість доторкнутися до минулого, відчути атмосферу того часу. Кожна стара світлина – це частина історії, яка заслуговує на збереження.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
